Читать онлайн книгу "Маленькі жінки. Частина 1"

Маленькi жiнки. Частина 1
Луiза Мей Олкотт


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Роман «Маленькi жiнки» Луiзи Мей Олкотт збирае урожай слави вже майже два столiття. Його називають одним з найвiдомiших у свiтi творiв американськоi лiтератури для юнацтва. Четверо юних сестер – Мег, Джо, Бет та Емi, якi народилися в заможнiй родинi, а нинi потерпають вiд бiдностi, хоч iнколи й нарiкають на долю, але день у день вчаться наповнювати душу добром та милосердям. Кожна з них мае своi риси характеру, вирiзняеться неповторною зовнiшнiстю i манерами, свiтобаченням та iнтересами. Але вони люблять одна одну та батькiв, вмiють знаходити радiсть у простих речах i тим самим творять навколо себе атмосферу справжностi, яка притягуе iнших.





Луiза Мей Олкотт

Маленькi жiнки



Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi

План-проспект серii затверджено Мiнiстерством освiти i науки Украiни



Переклад з англiйськоi Богдани Носенок

Художник-оформлювач Тетяна Калюжна



© Б. Носенок, переклад украiнською, 2019

© Т. Калюжна, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




Роздiл перший

Гра у прочан







– Рiздво – не Рiздво без подарункiв, – незадоволено мовила Джо, зручно вмостившись на килимi поблизу камiна.

– Як це все-таки жахливо – бути бiдним! – роздивляючись свою стареньку, поношену сукню, зiтхнула Мег.

– Гадаю, це так несправедливо, що однi дiвчата мають все, будь-якi красивi речi, якi тiльки забажають, а iншi – нiчого, – додала Емi, з прикрiстю пiдшморгуючи носом.

– Але ж у нас е батьки, а ще ми е одна в одноi, – долинув iз закутку вiтальнi голос Бет.

– У нас немае батька, i ще довго не буде, – сумно сказала Джо, i чотири юнi обличчя, якi наче засвiтилися у вiдблисках полум’я пiсля обнадiйливих слiв Бет, знову затьмарились. Джо не сказала «можливо, нiколи не буде», але всi подумали про це. Кожна з дiвчат задавалася запитанням: як там батько – там, де йде вiйна.

На хвилину зависло мовчання. Але потiм тишу порушив голос Мег. Вiн звучав трохи незвично:

– Ви ж знаете, чому мама вiдмовилася вiд подарункiв на Рiздво. Бо вважае, що не маемо витрачати грошi на розваги, коли нашi люди страждають на вiйнi. Ми не можемо бути поряд з ними, але можемо принести хоча б таку маленьку жертву. Це було б i нашим подарунком, i нашим задоволенням вiд цього. Однак часом я боюся, що менi це не пiд силу, – Мег похитала головою, наче шкодуючи за тими красивими речами, якi хотiла б мати.

– Я не впевнена, що це щось змiнить. У кожноi з нас е хiба долар, тож я сумнiваюся, що вiд нашого вчинку армii стане краще. Але насправдi менi нiчого не потрiбно, я не очiкую вiд матерi подарункiв. Хоч… менi хотiлося б мати хiба що «Ундiну» Фуке, – з сумом промовила Джо, адже вона була справжнiм книжковим черв’яком.

– А я хотiла б присвятити себе музицi, розучуванню нових творiв, – сказала Бет i зiтхнула так тихо, що нiхто не почув – хiба що коцюба й чайник.

– А я б купила коробку фаберiвських олiвцiв для малювання. Вони менi справдi потрiбнi, – в голосi Емi вiдчувалася незвична рiшучiсть.

– Але ж… мама нiчого не казала про нашi грошi. Гадаю, вона не хоче, щоб ми взагалi вiд всього вiдмовилися. Можемо, наприклад, купити для себе якусь дрiбничку, щоб хоч трохи розвiятися. Я впевнена, що ми достатньо плiдно й багато працювали, щоб заробити собi на такi речi, – майже крикнула Джо, але вiдразу знiтилась i почала оглядати своi пiдбори.

– Я знаю, що я це заслужила. Я витрачала свiй час, навчаючи непосидючих дiтей цiлими днями. А могла б проводити цi години вдома, насолоджуючись спокоем, – почала знову скаржитися Мег.

– Це не вартуе й половини зусиль, котрi витрачаю щодня я, – мовила Джо. – Чи хотiли б ви проводити цiлi днi з нервовою, метушливою старою, яка вимагае вiд вас ходити по струнцi, задовольняючи всi ii примхи? Що б ви не робили, вона нiколи не буде задоволена, доводячи вас до слiз i бажання вистрибнути у вiкно!

– Цi хвилювання, звiсно, не дуже приемнi, але, гадаю, що мити посуд i слiдкувати за порядком у домi – ось найгiрша у свiтi робота. Це шкодить моiй красi, а руки стають такими жорсткими, що важко справлятися з рукодiллям.

Цього разу Бет гучно зiтхнула i подивилася на своi грубi руки.

– Я не вiрю, що хтось iз вас страждае так сильно, як я, – вигукнула Емi. – Вам хоча б не треба ходити до школи, де зухвалi дiвчата знущаються з тебе, якщо ти припустилася якоiсь помилки, а то й смiються над твоiми сукнями i образливо висловлюються про батька тiльки через те, що вiн бiдний. Вони навiть знущаються з тебе, якщо твiй нiс видаеться iм несимпатичним.

– Якщо ти маеш на увазi наклепи чи образи, то тодi краще говорити не «смiються», а «насмiхаються». Наклеп – це щось схоже на те, як тато клепае своi пляшки для розсолу, – намагалася пожартувати Джо.

– Я знаю, що маю на увазi, не треба мене повчати й iронiзувати. Новi слова вдосконалюють словниковий запас, – з гiднiстю вiдбивалася Емi.

– Дiвчата, перестаньте цькувати одна одну. Ви хотiли б, щоб тато не втратив усi статки, коли ми були малими? Я розумiю це, Джо. Дорогi моi! Тодi ми не мали нiякого клопоту та не вмiли цiнувати те, що в нас було, – сказала Мег, повертаючись спогадами у кращi часи.

– Але ж не так давно ти твердила, що ми щасливiшi за царських дiтей, бо вони, незважаючи на багатство, постiйно влаштовують братовбивчi вiйни та розчаровують всiх.

– Так, я справдi казала таке, Бет. Я й досi так вважаю. Справдi, нам доводиться працювати, але ми дуже веселi i вмiемо посмiятися над собою. Джо недарма казала, що мiж нами е особлива еднiсть.

– Джо постiйно каже про такi речi, – зазначила Емi, подивившись на довготелесу фiгуру, що розтяглася на килимi.

Джо негайно пiдвелася, поклала руки в кишенi, i почала щось насвистувати.

– Джо, припини. Ти поводишся, як хлопчисько.

– Тому-то я це й роблю.

– Я ненавиджу грубих дiвчат, котрi не мають нiчого жiночного!

– А я ненавиджу надто нiжних, манiрних дiвчат!

– Пташки в маленьких гнiздечках мирно живуть, мирно живуть…, – заспiвала Бет зi смiшним виразом миротворця на обличчi. Дiвчата засмiялися, i невеличка сварка поступово забулася.

– Справдi, любi, ви обидвi не дуже-то й маете рацiю, – сказала Мег. Вона постiйно «читала лекцii», намагаючись справно виконувати роль старшоi сестри. – Ви вже достатньо дорослi, щоб не вдаватися до хлоп’ячих забавок. Джозефiна, ти точно вже не дитина й маеш поводитися гiдно. Я могла промовчати, коли ви були маленькими. Але подивись на себе: твое волосся зiбране у високу зачiску, як у справжньоi юноi ледi.

– А я не хочу бути ледi! А якщо вся справа в моему високо пiднятому волоссi, то я краще носитиму два хвости рокiв до двадцяти, – закричала Джо, зриваючи з зачiски сiтку, що тримала густе каштанове волосся – тепер воно спадало на ii плечi та спину. – Не хочу думати, що я виросту й мене називатимуть панно Марч, що носитиму довгi сукнi й виглядатиму, як примарна китайська айстра! Бути дiвчиною – жахливо, особливо, коли тобi подобаються хлоп’ячi iгри! Я розчарована, що не народилася хлопчиком. Якби я не була дiвчиною, то пiшла б на вiйну разом з татом. Натомiсть залишаюся вдома i займаюся плетивом, як стара руiна!








Джо труснула блакитною армiйською шкарпеткою так, що спицi вдарилися одна об одну, нiби iспанськi кастаньети, а клубок з нитками перелетiв через всю кiмнату.

– Бiдна Джо! Це дуже прикро, але iй навряд чи можна допомогти. Треба намагатися приймати те, що е. Ти хоча б можеш уподiбнити свое iм’я хлоп’ячому. У будь-якому разi можеш грати роль нашого старшого брата, – сказала Бет, погладжуючи густе волосся Джо. Навiть нескiнченне миття посуду не змогло вбити лагiднiсть пальцiв Бет.

– Щодо тебе, Емi, – продовжувала Мег, – то ти все-таки занадто нiжна й манiрна. Твоi жести поки ще милi, але скоро ти перетворишся на оранжерейну рослину, котра не зможе дати собi раду. Менi, звiсно, подобаються твоi приемнi манери й витончена вимова, коли ти не намагаешся бути занадто елегантною. Але твоi абсурднi слова не кращi, нiж грубiсть Джо.

– Якщо Джо – хлопчик, а Емi – оранжерейна рослина, то хто тодi я? – запитала Бет, прагнучи почути щось i про себе.

– А ти, дорога, ти нiчого, крiм цього, – тепло вiдповiла Мег. – З думкою Мег погоджувалися всi присутнi, бо «Миша» була улюбленицею в сiм’i.

Що ж, юнi читачi, я знаю, ви хочете знати, як «виглядають люди», тому настав час накидати портрети наших чотирьох сестер, якi нинi зайнятi плетивом. Ми бачимо зручну кiмнату, за вiкнами якоi щойно випав перший грудневий снiг, а мiсто поволi огортають сутiнки. Вона затишна, хоч старий килим давно вицвiв, а меблi скромнi i без прикрас. Водночас ii стiни прикрашають гарнi картини, а книжковi полицi заставленi рiзноманiтними виданнями, на вiкнах знайшли прихисток хризантеми й рiздвянi троянди, а в камiнi весело потрiскують дрова. Все це створюе атмосферу домашнього спокою.

Маргарет, найстаршiй з чотирьох сестер, виповнилось шiстнадцять. Вона дуже красива. Їi очi великi й яснi. М’яке каштанове волосся гарно обрамляе обличчя, яке прикрашають вуста, схожi на стиглу ягоду. Руки – бiлi й нiжнi… Дiвчина цвiте, наче неповторна квiтка. Їi краса була гордiстю сiм’i.

П’ятнадцятирiчна Джо вирiзняеться високим зростом, тонким станом та смуглою шкiрою. Вона чимось нагадуе лоша. Джо часто не знала, куди подiти своi довгi руки й ноги, якi, здавалося, iй постiйно заважають. Однак вираз обличчя дiвчини свiдчив про рiшучiсть характеру. Нiс – трохи смiшний. Очi – сiрi й гострi, дуже виразнi, вони, здаеться, бачать усе. Проте головною прикрасою Джо було ii довге та густе волосся, яке зазвичай вона закладала в сiтку – воно iй теж заважало.

Зовнiшнiсть для Джо була незручною. Хоч плечi ii ставали округлими – вона поступово перетворювалася з дiвча на дiвчину, жiнку, але рухи та одяг залишалися пiдкреслено незграбними. Джо не любила в собi дiвчину й намагалася щосили противитися природi.

Елiзабет або ж Бет, як ii всi називали, була гарною дiвчинкою з рожевою, гладкою шкiрою. Бет було рокiв з тринадцять, ii манери – трохи сором’язливi, голос – боязкий та тихий. Бет завжди була спокiйна й миролюбна. Очi дiвчинки – яснi та глибокi, волосся – наче пух. Батько називав ii «Маленька Панночка Спокiй». Це прiзвисько iй пiдходило, бо вона, здавалося, жила у власному щасливому свiтi i виходила зi свого укриття лише в компанii людей, яким довiряла i яких любила.

Емi, хоч i наймолодша, проте була найважливiшою людиною в сiм’i. Так вона вважала. Емi завжди мала власну думку про будь-що. Звичайна собi дiвчинка зi снiжно-бiлою шкiрою, блакитними очима й золотавим волоссям, що спадало на плечi. Блiда й струнка, вона завжди поводилася аж надто манiрно, як справжня молода ледi i завжди пам’ятала про правила гарного тону. Ви ще можете спитати: а як щодо характерiв чотирьох сестриць? Що ж, про це ми розкажемо трохи згодом.

Годинник пробив шосту. Бет прибралася бiля камiна, поставивши поблизу пару старих капцiв. Дiвчата пiдбадьорилися, адже це означало, що скоро прийде мама.

Мег полишила своi «лекцii» й запалила лампу. Емi пiдвелася з крiсла, а Джо, забувши про втому, встала з килима й пiдсунула капцi ближче до вогню.

– Вони дуже зношенi. Треба купити Мармi новi капцi, – сказала Джо.

– Гадаю, що я витрачу на це свiй долар, – мовила Бет.

– Нi, я куплю! – скрикнула Емi.

– Я найстарша… – почала було Мег, але Джо випередила ii:

– Я зараз за чоловiка в сiм’i, бо тепер, коли батько пiшов на вiйну, маю приглядати за вами. Так вiн наказував менi. Тому я куплю.

– Я скажу, що ми зробимо, – почувся голос Бет. – Подаруймо свiй долар Мармi до Рiздва. Ми не витрачатимемо грошi на себе.

– Бет – молодець! Я згодна. Але що ми купимо для неi? – захопилася iдеею Джо.

Обговорення тривало. Мег, поглянувши на своi красивi руки, оголосила:

– Я куплю для неi гарну пару рукавичок.

– Краще вже купити мiцне взуття. Таке, як носять в армii, – крикнула Джо.

– Я думаю про носовi хустинки, звiсно ж, гарно пiдшитi… – сказала Бет.

– Тодi я куплю маленький флакон парфумiв. Їй це сподобаеться. Вони коштують не так вже й дорого, може, залишиться щось i менi на олiвцi, – додала Емi.

– А як ми всi цi речi даруватимемо? – спитала Мег.

– Залишимо подарунки на столi. Потiм приведемо Мармi, щоб вона розгорнула всi цi пакунки. Пам’ятаете, як ми робили це ранiше на свята? – запропонувала Джо.

– Я колись так лякалася, коли, сидячи у крiслi з короною на головi, чекала на подарунки й гостей. І ось, всi приходять, цiлують мене, дарують щось… Менi подобалися цi речi й поцiлунки… Але було страшно, коли ти вiдкриваеш пакунки, а всi на тебе дивляться… – сказала Бет, пiдсмажуючи хлiб для чаю над вогнищем, яке одночасно рум’янило ii щiчки.

– Нехай Мармi думае, що ми купуемо цi речi для себе. Уявляю, як вона потiм здивуеться! Ми маемо поiхати по магазинах завтра ввечерi, Мег. Але в нас залишаеться ще багато клопотiв з п’есою для рiздвяноi ночi, котру нам треба поставити, – мовила Джо, рiшуче крокуючи по кiмнатi. Руки дiвчина склала за спиною, а нiс гордовито задерла вгору.

– Я бiльше не хочу гаяти на це час… Я вже занадто доросла для таких речей, – зауважила Мег, яка, проте, перетворювалась на дитину, коли йшлося про «перевдягання».

– Ти не залишиш цi заняття, я тебе знаю. Не зможеш вiдмовитися вiд бiлоi сукнi, розпущеного волосся та золотистих прикрас. Крiм того, ти найкраща актриса, яку ми маемо, i, якщо ти пiдеш, то це буде кiнець нашим рiздвяним виставам, – сказала Джо. – У будь-якому разi, сьогоднi ми маемо влаштувати репетицiю. Іди сюди, Емi, гратимеш непритомну дiвчину. Минулого разу в тебе вийшло не дуже: ти була незграбна, як полiно.

– Але менi потрiбна допомога. Я нiколи не бачила, щоб хтось непритомнiв, i я не знаю, яку позу обрати для падiння, щоб не набити собi синцiв. Може, я просто легко сповзу по стiнi? Тодi я не впаду й не заб’юся. Якщо я не зможу, то краще впаду в крiсло. Це буде витончено. Менi все одно, нехай Хьюго скiльки завгодно наставляе на мене пiстолет, – захищалася Емi.

Дiвчина не була обдарована театральним талантом, але ii обрали на цю роль, бо вона була достатньо мiнiатюрною i злодiй з п’еси мiг легко пiдняти ii – за сюжетом лиходiй виносив дiвчину зi сцени.

– Тодi зробимо ось що, – прийшла на допомогу Джо. – Ходи по сценi помiрно й нерiшуче, заламуй руки та мелодраматично вигукуй: «Родрiго! Врятуй мене! Врятуй мене!».

Емi повторила за сестрою, але жести ii були неприродними й механiчними, а голос звучав пiдiрвано високо. Їi зойк у кращому разi походив на писк вiд уколу шпилькою, нiж на покрик страждань i страху.

Вiд споглядання цих потуг Джо стражденно заохкала, а Мег вiдверто засмiялася, тодi як Бет, з цiкавiстю спостерiгаючи за дiйством i навiть забула про хлiб, котрий пiдсмажувала на вогнищi.

– Ох, я зробила все, що могла, тож, коли прийде час вистави i глядачi засмiють ii, не звинувачуйте мене. Емi, спробуй ще, – сказала Джо.

Тим часом репетицiя пройшла гладко. Дон Педро кинув свiтовi виклик – настiльки серйозний, що текст займав цiлих двi сторiнки без жодноi паузи. Хагар, вiдьма з п’еси, проспiвувала якесь жахливе заклинання над водою з чаклунським зiллям, що булькотiла в казанi. Родрiго зривав своi ланцюги, а Хьюго бився в агонii вiд отруення миш’яком. Вiн тiльки кiлька разiв нестямно скрикнув «Ха! Ха» – i помер.

– Це найкраще, що нам вдавалося, – сказала Мег, коли мертвий лиходiй сiв, потираючи забитий лiкоть.

– Я не уявляю, як можна писати й ставити такi чудовi речi, Джо. Ти просто Шекспiр! – вигукнула Бет, яка вважала, що ii сестри були генiальнi в усьому, за що бралися.

– Та ну, зовсiм не Шекспiр, – скромно вiдповiла Джо. – Хоч менi теж здаеться, що «Прокляття вiдьми», ця трагедiя в мiнiатюрi, вийшла досить непогано. Але моя мрiя – спробувати поставити «Макбет». Та в нас нема реквiзиту для Банко. Сцена вбивства – ось, що мене особливо цiкавить. «Це що, кинджал, чи не його я бачу перед собою?» – процитувала Джо, закотивши очi та схопившись за невидиму повiтряну опору. Так вона уявляла собi виконання трагiчних ролей.

– Нi, це виделка для смаженого хлiба, але замiсть хлiба на нiй чомусь маминi капцi, – вигукнула Мег i репетицiя закiнчилася гучним реготом.

– Рада, що ви такi веселi, моi дiвчатка, – мовив нiжний голос за дверима, й усi актори повернули голови, щоб привiтатися.

До кiмнати увiйшла мати дiвчат. Вона виглядала так, як мають виглядати матерi, з тим самим «я-завжди-зможу-допомогти-тобi» поглядом, теплим, люблячим i просто… чудовим. Вона не була елегантно одягненою, але все видавало в нiй благородну даму. Дiвчата знали, що сiрий плащ i немодний капелюшок ховали найпрекраснiшу маму у свiтi.

– Ну що, як ви тут сьогоднi? В мене було багато роботи: мали спакувати всi коробки, що завтра поiдуть на фронт. Не вдалося навiть прийти додому на обiд. Мене хтось питав, Бет? Як твiй нежить, Мег? Джо, ти виглядаеш смертельно втомленою. Йди сюди, поцiлуй мене, мила.

Ставлячи всi цi материнськi запитання, панi Марч знiмала намоклi речi. Їi вже чекали теплi капцi. Вона вмостилася у крiслi, пригорнула до себе Емi i мала намiр насолоджуватися найщасливiшою годиною свого напруженого дня. Дiвчата метушилися, намагаючись зробити матерi приемне, кожна – по-своему. Мег приготувала чай, Джо пiдкинула дров у вогонь та заходилася розставляти стiльцi, перевертаючи й грюкаючи всiм, до чого торкалася. Бет тихенько снувала мiж кiмнатою й кухнею, а Емi давала вказiвки всiм, сидячи склавши руки.

Коли всi зiбралися за столом, панi Марч посмiхнулася й сказала:

– Пiсля вечерi я маю щось приемне для вас, дiвчата.

Обличчям жiнки промайнула швидка та яскрава усмiшка, схожа на проблиск сонця. Бет намагалася плескати в долонi, забувши про смаженi хлiбцi, що тримала, а Джо, пiдкинувши свою серветку в повiтря, скрикнула: «Це лист! Лист! Тричi “Ура” на честь тата!».

– Так, гарний довгий лист. З ним все гаразд, i вiн певен, що бiльше нiчого боятися холодiв, через якi вiн хвилювався. Тато посилае всiм нам рiзноманiтнi й щирi побажання до Рiздва, а також передае особливе вiтання для вас, дiвчата, – сказала панi Марч, погладжуючи кишеню, нiби там був захований скарб.

– Нумо, завершуйте вечеряти! Емi, швидше вправляйся зi своею тарiлкою, – закричала Джо, обпiкаючись гарячим чаем. Вона так поспiшала, що впустила хлiб на килим – звичайно ж маслом донизу. Хоч i не переймалася цим: iй страшенно хотiлося швидше прочитати лист вiд батька.

Бет не iла. Вона просто сидiла у затiненому кутку й чекала, коли iншi будуть готовi.

– Гадаю, батько – сильна й смiлива людина. Вiн не побоявся стати капеланом, хоч уже досить старий для призову i не такий фiзично витривалий, як iншi, молодшi, солдати, – тепло сказала Мег.

– Хотiлося б теж пiти на вiйну – барабанщиком, щоб пiдбадьорювати солдат, або медсестрою, щоб бути поруч iз татом i допомагати йому, – вигукнула Джо, прикро зiтхаючи.

– Мабуть, це так неприемно – спати в наметi, iсти всiлякi поганi страви, пити з олов’яноi кружки… – задумливо мовила Емi.

– Коли вiн приiде додому, Мармi? – запитала Бет з легким тремтiнням у голосi.

– Треба почекати ще пару мiсяцiв, мила, якщо вiн не захворiе. Вiн залишиться й виконае свою роботу як годиться, найкращим чином, i ми не проситимемо його повертатися ранiше, нiж треба. Тепер йдiть сюди, читатимемо листа.

Всi пiдсунулися до камiна: мати сидiла у великому крiслi, Мег i Емi розташувалися обабiч нього, а Джо спиралася на його спинку – так, щоб нiхто не побачив ii емоцiй, якщо лист виявиться занадто зворушливим, Бет прилаштувалася бiля нiг Мармi. В тi часи, листи, що iх батьки посилали своiм дiтям, завжди торкалися душi. В цьому листi не розповiдалося про труднощi, котрi переживали солдати, про небезпеки, що чатують на них, про тугу за домiвкою. Це був веселий, бадьорий лист, повний живих описiв табiрного життя, маршiв, вiйськових новин, i лише наприкiнцi батько з особливою любов’ю почав звертатися до своiх маленьких дiвчаток.

«Передай iм всю мою любов i поцiлуй iх вiд мене. Скажи iм, я думаю про них щодня, молюся щоночi. У iхнiй любовi до мене я знайшов свiй найкращий прихисток. Ще один рiк очiкувань – цей строк здаеться таким нескiнченно довгим… Але нагадай дiвчатам, будь ласка, що ми можемо працювати, витрачати час очiкування з користю. Я знаю, що вони запам’ятають все, що я iм сказав, що вони будуть люблячими дiтьми, сумирно виконуватимуть свiй обов’язок, смiливо протистоятимуть своiм прихованим – глибоко в душi – ворогам. Я певен: моi дiвчата переможуть у цiй битвi. Коли я повернуся до них, я зможу бути кращим батьком та пишатимуся моiми маленькими жiнками бiльше, нiж будь-коли».

Коли черга дiйшла до цiеi частини, всi вже тримали носовi хусточки. Цього разу Джо не соромилася своiх рясних слiз. Емi теж плакала, пригорнувшись до матерi.

– Я така егоiстична дiвчина! Але я справдi намагаюся стати краще, тому вiн не розчаруеться в менi, я знаю…

– Ми всi намагатимемося стати краще, – пролунав гучний голос Мег. – Я ось надто багато думаю про те, як я виглядаю. Я ненавиджу працювати, але я спробую виправитись, щоб допомогти сiм’i. Сподiваюся, що зможу.

– А я постараюся стати такою, як любляче назвав мене тато – «маленькою жiнкою». Я спробую не бути такою грубою й дикуватою, я виконуватиму свiй обов’язок тут замiсть того, щоб волiти опинитися де-небудь ще, – сказала Джо, хоч вважала, що поратися вдома – набагато важче завдання, нiж зiткнутися в бою з повстанцями на пiвднi.

Бет нiчого не сказала, але витерла сльози тiею блакитною солдатською шкарпеткою, яку почала плести ще жвавiше, щоб не згаяти марно анi хвилини часу. Бет не думала про iншi обов’язки, вона просто робила те, до чого лежала ii маленька душа, ту роботу, що постiйно накопичувалася пiд руками. Вона сподiвалася, що батько пишатиметься нею тим бiльше, чим дужче вона працюватиме.

Тут раптово тишу порушила панi Марч, весело промовляючи до дiвчат:

– А пам’ятаете, як ви любили гратися в подорожi прочан, коли були ще малечею? Здавалось, що нiчого не тiшить вас бiльше, анiж прив’язати моi торбинки на спину як паломницьку ношу, надiти на голову капелюхи, взяти в руки палицi й паперовi сувоi та блукати по всьому будинку. Все починалося з пiдвалу, який ви вважали зруйнованим мiстом, потiм прямували нагору, пiд самий дах. Там збирали рiзнi речi, щоб побудувати з них Небесне мiсто.

– Як це було весело, особливо коли ми проходили бiля левiв, билися з Аполлiоном[1 - Аполлiон – грецьке ймення Авадона або ж Абаддона, грiзного царства тiней та янгола безоднi.], i, крокуючи через долину, потрапляли у пiдземелля гоблiнiв та домових, – вiдгукнулася Джо.

– А менi подобалося мiсце, де ми знiмали нашi торбинки й скочувалися вниз, – згадала Мег.

– Я про це не пам’ятаю. Я взагалi мало що пам’ятаю, крiм того, може, що я боялася пiдвалу й темних коридорiв, i завжди любила печиво з молоком, яке ми iли на даху. Якби я не була занадто доросла для таких речей, я б прямо зараз ще раз зiграла у цю гру, – сказала Емi, яка почала вiдмовлятися вiд дитячих забавок ще рокiв у дванадцять.

– Ми нiколи не станемо занадто дорослими для цього, мила, тому що це гра, в яку людина грае все життя. Так чи iнакше. Ноша, яку ми беремо з собою, символiзуе наш життевий тягар. Тут е й дорога, котру ми маемо пройти за життя, й наше прагнення до добра та щастя – це прагнення веде нас, допомагаючи долати безлiч неприемностей i виправляти нашi помилки на шляху до миру. Це i е справжне Небесне мiсто – те, куди ми всi хочемо потрапити. Тепер, моi маленькi прочани, уявiть, що ви зараз опинитеся не у грi, а в цiлком реальному свiтi. Тодi ми побачимо, чого ви зможете досягти, перш нiж батько прийде додому.

– І справдi… Мамо, а де нашi торбинки? – запитала Емi, яка була ще надто молода, щоб розумiти фiгуральнiсть мови.

– Але ж кожна з вас щойно сказала, який саме тягар ii гнiтить. Це i е ваша торбинка, ноша. Бет, щоправда, нiчого не сказала. Та, гадаю, в неi немае нiякоi тяжкоi ношi, – сказала мати.

– Нi, в мене теж е тягар. Миття посуду i витирання пилу – з цим я маю впоратися щодня. Я заздрю дiвчатам, якi можуть грати на пiанiно. Ще я боюсь чужих людей, – озвалася Бет.

Тягар, про який казала Бет, здався кожному з присутнiх таким дивним, що всi ледь стрималися вiд смiху, щоб не задiти почуття Бет та не зробити iй боляче.

– Давайте зробимо це, – задумливо сказала Мег. – Це лише iнша назва для наших старань. Історiя може допомогти нам, адже ми хочемо бути хорошими. Це важка робота, й ми постiйно забуваемо про неi. Можливо, гра не дасть нам забути про те, до чого ми прагнемо.

– Сьогоднi ввечерi ми були у справжнiй трясинi вiдчаю, але прийшла мама й витягла нас звiдти. Мама була як провiдник, про яких пишуть у книжках. Нам треба зробити щось типу списку прагнень, як це прийнято у християнськiй традицii прочан. Але як саме це зробити? – запитала Джо. Вона була в захватi вiд iдеi, яка вносила трохи романтики в цю похмуру необхiднiсть поратися по господарству.

– Подивiться пiд вашi подушки, коли прийде рiздвяний ранок. Я обiцяю, що там ви знайдете вашi списки прагнень, – вiдповiла панi Марч.

Вони роздумували над новою iдеею, аж поки не прийшла служниця Ханна, що жила в сiм’i Марч вiд народження Мег, щоб прибрати стiл. Потiм дiвчата дiстали чотири маленькi кошики з рукодiллям. Сестри працювали над простирадлами для тiтоньки Марч. Шиття не приносило iм задоволення, але сьогоднi ввечерi нiхто з них не нарiкав. Вони прийняли план Джо, роздiляючи довгi тканини на чотири частини, й уявляючи, що цi частини – континенти: Європа, Азiя, Африка, Америка… Таким чином дiвчата могли потрапити в будь-яку краiну свiту. Вони говорили про рiзнi мiсця, про те, де кожна з них цього вечора «побувала».

О дев’ятiй вечора вони вiдклали роботу й заходилися спiвати, як робили завжди перед сном. Нiхто, крiм Бет, не мiг видобути такi чарiвнi звуки зi старого фортепiано! Вона торкалася жовтих клавiш тихо й нiжно, акомпануючи простим пiсням, що iх любили спiвати дiвчата. Мег дуже гарно спiвала, тож разом з матiр’ю вела маленький домашнiй хор. Голос Емi дзвенiв, нагадуючи звуки цвiркунiв пiд вiкном, а Джо взагалi включалась у спiв коли iй заманеться, псуючи загальну хорову злагодженiсть. Але вони завжди вдавалися до цього заняття, щоб бути ближче один до одного.

Свiти, свiти, маленька зiрочко…

Так спiви стали домашнiм звичаем, бо матiр сiмейства Марч народилася зi справжнiм спiвочим даром. Їi голос був першим звуком вранцi: коли вона проходила кiмнатами, то спiвала, наче жайворонок. Останнiми ввечерi також були звуки ii голосу, бо дiвчата нiколи не стануть для матерi занадто дорослими, щоб не спiвати iм колисковi.




Роздiл другий

Щасливого Рiздва







Свiтанкова сiрiсть рiздвяного ранку першою розбудила Джо. Але… Бiля камiна не було панчiх, що iх завжди вiшають там до свята, i на мить вона вiдчувала себе так само розчарованою, як i колись давно, коли ii рiздвяна панчоха, повна усiляких солодощiв, впала, а маленька Джо подумала, що цього року подарункiв не буде.

Однак майже одразу дiвчина згадала материнi слова та, сунувши руку пiд подушку витягла маленьку кармiново-червону книжку. Так, ця книжка була iй знайома, адже то була прекрасна стара iсторiя, можливо, навiть найкраща iсторiя з тих, що були написанi про доброчесне життя. Джо вiдчула, що це справжнiй путiвник для прочанина, що вирушае в довгу подорож[2 - Джо отримала на Рiздво Євангелiя.].

Тодi вона побiгла будити Мег, яка розплющила очi пiд веселе «Щасливого Рiздва!». Джо сказала сестрi, щоб та подивилася, що лежить пiд ii подушкою. Для Мег теж була пiдготовлена книжка – в зеленiй обкладинцi, з тiею ж картинкою всерединi та кiлькома словами, написаними рукою матерi. Цi слова робили подаровану книжку ще цiннiшою для сестер.

Вже разом дiвчата вирушили до кiмнат Емi та Бет, котрi також прокинулися з думкою про материн подарунок. Вони знайшли такi самi маленькi книжки – на цей раз обкладинки були блакитного та нiжно-сiрого, пташиного кольору. Якийсь час дiвчата сидiли та говорили про щойно вiднайденi материнi подарунки, а за вiкном народжувався новий день.

Попри певну гордiвливiсть, Мег вирiзнялася нiжною та набожною натурою. Їi лагiднiсть пiдсвiдомо впливала на всiх сестер, а особливо на Джо, яку Мег любила особливо. Джо мала вперту вдачу, але слухалася старшу сестру – настiльки добрими були ii слова та м’якими – поради.

– Дiвчата, – серйозно мовила Мег, поглядаючи на двi гарненькi, вбранi в нiчнi убори сестринi голiвки, що визирали iз сусiдньоi кiмнати. – Мама хоче, щоб ми читали, любили й пам’ятали цi книги, тож, гадаю, маемо зробити це. Колись ми справдi часто читали Євангелiя, але з того часу, як батько пiшов, i всi цi вiйськовi неприемностi вiддалили нас вiд звичних занять, розбурхали наше життя. Ми багато чим нехтуемо. Ви можете робити, як вам заманеться, але я триматиму мою книгу тут, на столi, й щоранку потроху читатиму. Нехай це буде моею першою справою пiсля пробудження – це читання зробить мене добрiшою та стане у пригодi в щоденних справах.

Потiм вона вiдкрила книжку й почала читати. Джо обiйняла сестру i, притулившись щокою до ii щоки, читала разом з нею – зi спокiйним виразом обличчя, який у неi з’являвся лиш зрiдка.

– Мег, як гарно в тебе виходить! Емi, йди сюди, нумо теж читати. Я допоможу тобi з важкими мiсцями. А в разi потреби – сестри нам пояснять незрозумiлi речi, – тихо мовила Бет, вражена красивим подарунком. Приклад сестер надихав Бет розпочати й свое читання.

– Менi подобаеться, що моя книжка синя, – сказала Емi. Потiм у кiмнатах стало дуже тихо. Сторiнки м’яко горталися, одна за одною. Зима. Сонце потроху пiдкрадалося до вiконного скла, торкаючись дiвочих голiв, кидало промiння на iхнi серйознi обличчя, наче посилаючи рiздвянi привiтання.

Пройшло десь пiвгодини, i дiвчата збiгли сходами вниз, щоб подякувати матерi за подарунки. Проте Мармi вдома не було. Мег звернулася до Ханни:

– А де мама?

– Тiльки Бог знае, дитино. Якась нещасна людина просила милостиню, i ваша мама одразу вийшла, щоб запитати, що iй потрiбно. Нiколи, мабуть, на свiтi не було жiнки, щоб так само любила роздавати направо й налiво воду, одяг та борошно.

Власне, Ханна жила в iхнiй сiм’i так довго, що в нiй бачили бiльше друга, нiж служницю.

– Гадаю, вона повернеться найближчим часом. Тож поки приготуемо снiданок i все iнше, – сказала Мег, дивлячись на подарунки для матерi, зiбранi в кошик та схованi пiд диваном, – коли прийде час, вони дiстануть iх. Потiм Мег згадала: – Емi, стривай-но, а де ж твiй флакончик з парфумами для Мармi?

– Вона щойно забрала його. Мабуть, щоб прикрасити якоюсь стрiчкою, – вiдгукнулася Джо, яка вдягнула новi капцi для Мармi, щоб трохи iх розносити i, пританцьовуючи, ходила по кiмнатi.

– Моi хустинки виглядають дуже мило, чи не так? Ханна випрала та попрасувала iх, – сказала Бет, з гордiстю оглядаючи свiй подарунок з дещо криво вишитими лiтерами, якi одначе вартували дiвчинi неабияких зусиль.

– Блаженна дитино! Замiсть «М. Марч», вона вишила «Мама». Боже, як смiшно! – розсмiялася Джо, взявши одну хустинку.

– А хiба щось не так? Я гадала, краще зробити так, бо iнiцiали Мег – це теж «М. Марч», а я не хочу, щоб хтось використовував це, крiм Мармi, – стривожено мовила Бет.

– Все гаразд, моя дорога. Це дуже гарна та мудра iдея – так нiхто не зможе помилитися. Я певна, твiй подарунок дуже сподобаеться iй. Я знаю, – сказала Мег. Вона намагалась заспокоiти Бет чарiвною посмiшкою. А за Джо iй було прикро.

– Там мама! Швидко ховайте кошика! – скрикнула Джо, щойно почувся скрип дверей вiтальнi.

Однак дверi вiдчинила Емi. Вона здивовано подивилася на сестер, якi в свою чергу вирячилися на неi.

– Де ти була? Що ти ховаеш за спиною? – запитала Мег, завваживши, що Емi вдягнена у капелюх та плащ. Ця ледача дiвчина кудись ходила так рано. Дивно!

– Не смiйтеся з мене! Я просто хотiла розповiсти вам усе, коли прийде час. А нинi ходила до крамнички, щоб замiнити маленький флакон для Мармi на великий. Що ж, на це пiшли усi моi грошi, але я не хочу бути егоiстичною!

Промовляючи цi слова, Емi дiстала красивий великий флакон парфумiв. Вона виглядала так серйозно i одночасно скромно, подолавши у собi звичний для себе егоiзм. Мег пишалася сестрою. Вона обiйняла ii, а Джо поплескала по плечу зi словами «славний хлопчина». Бет, у свою чергу, пiдбiгла до вiкна i вибрала найкрасивiшу троянду зi всiх, що росли в горщиках на пiдвiконнi. Вона мала прикрасити обгортку флакона.

– Знаете, я соромилася свого подарунка, особливо пiсля читання й нашоi розмови зранку… Сьогоднi було так добре, i я вирiшила збiгати у крамничку – тут, за рогом нашоi вулицi. Я була так рада, що встигла вчасно… Тепер мiй подарунок значно кращий, нiж був.

Вхiднi дверi заскрипiли вдруге, i кошик був негайно захований пiд диван, а дiвчата посiдали до столу в очiкуваннi снiданку.

– Щасливого Рiздва, Мармi! Бажаемо тобi багато радостi й щастя! Й дякуемо за нашi книжки. Ми вже потроху почали iх читати, а загалом вирiшили починати з цього кожен ранок! – враз залунав хор дiвчат.

– З Рiздвом, моi маленькi! Я тiшуся, що ви вже почали читання i, сподiваюся, продовжите його. Але перед тим, як ми сядемо до столу, хочу дещо сказати. Неподалiк вiд нашого будинку лежить бiдна жiнка з новонародженою дитиною. Шестеро iнших дiтей туляться в одному лiжку, щоб не заклякнути вiд холоду, бо кiмната не опалюеться. У них не вистачае iжi, i найстарший хлопчик прийшов сказати менi, що голод та холод вкрай виснажив iх. Тому я хочу запитати вас, чи згодилися б ви вiддати iм ваш рiздвяний снiданок?

Дiвчата були голоднi, адже чекали майже годину. Однак iхне мовчання тривало лише хвилину, а потiм Джо вигукнула:

– Я дуже рада, що ти сказала нам це перед тим, як ми почали снiдати!

– Чи можу я пiти й допомогти перенести речi для нещасноi малечi? – запитала Бет.

– Я вiзьму тiстечка та кекси, – додала Емi, героiчно вiдмовившись вiд солодощiв, якi вона любила найбiльше.

Мег вже вкладала до кошика гречанi крупи й складала хлiб в одну велику тарiлку.

– Я знала, що ви це зробите, – сказала панi Марч, задоволено усмiхаючись, – я пропоную пiти всiм разом, а коли повернемося, то влаштуемо собi снiданок з хлiба й молока. А там i до обiду недалеко, щось приготуемо.

Незабаром всi були готовi, й процесiя рушила. На щастя, час був дуже раннiй, i вони пройшли вулицями майже непомiченими, бо для стороннiх ця хода виглядала досить кумедно.

Кiмната бiдноi родини, до якоi вони нарештi дiсталися, справила на них гнiтюче враження: обдерта та холодна, без шибок у вiкнах, про чисту постiльну бiлизну навiть не йшлося. Мати сiмейства лежала хвора, було чутно плач немовляти, а на iншому лiжку пiд сiрою старою ковдрою тремтiла купка блiдих, голодних дiтей.

Боже, як дивилися на дiвчат цi великi очi, як посмiхалися посинiлi губи, коли тi виставили на стiл кошики, повнi рiздвяноi iжi.

– О, майн гот! Добрi ангели зiйшли до нас з неба! – мовила бiдна жiнка. Вiд радостi нещасна плакала.

– Смiшнi ангели в каптурах i рукавицях, – сказала Джо, насмiшивши всiх присутнiх.

Через кiлька хвилин справдi здалося, що добрий дух попрацював тут. Ханна принесла хмиз, розпалила вогонь, а розбитi шибки заклала старими капелюхами та своiм плащем. Панi Марч приготувала породiллi гарячий чай, яким вона запивала принесену кашу. Вона намагалася пiдбадьорити нещасну, поки сповивала новонароджену дитину – так нiжно, нiби та була ii власною. Дiвчата тим часом накрили стiл, посадили дiтей бiля вогню та годували iх, як зграйку голодних птахiв. Вони смiялися, розмовляли, намагаючись зрозумiти смiшну ламану англiйську.

– Das ist gut! Die Engel-kinder![3 - Das ist gut! Die Engel-kinder! – в перекладi з нiмецькоi «О Боже! Це справжнi дiти-янголи!».] – кричали бiднi дiти. Нещаснi жадiбно iли, намагаючись бути якнайближче до вогню, щоб зiгрiтись.

Ранiше дiвчат нiколи не називали ангельськими дiтьми. Можна здогадатися, що це було дуже приемно, особливо для Джо, яку з народження нагородили прiзвиськом «Санчо». Це був дуже смачний снiданок, хоч добрi феi й не скуштували його. А коли вони пiшли, залишивши пiсля себе тепло й порядок, то в усьому мiстi не було щасливiших за цих чотирьох веселих, голодних дiвчаток, якi вiддали свою трапезу ближнiм, залишивши на власному рiздвяному столi лише хлiб та молоко.

– Гадаю, що це i е любов до ближнього. Любов, що пересилюе егоiзм, – сказала Мег, коли дiвчата дiставали своi подарунки для Мармi, яка в цей час була нагорi, складаючи одяг для бiдноi родини Гуммель.

Це були не найкращi й не найбагатшi подарунки в iсторii сiмейства Марч, однак саме в цих маленьких пакунках, складених на столi, жила найвища любов. Поряд з ними поставили високу вазу з червоними трояндами та бiлими хризантемами, красу яких вiдтiняли молодi зеленi пагони. Квiти надавали святковому столу – нехай i скромному – витонченоi елегантностi.

– Вона йде! Готуйся, Бет! Вiдчини дверi, Емi! Тричi «Слава!» на честь Мармi! – вигукнула Джо, пiдстрибуючи на мiсцi, поки Мег пiшла назустрiч матерi, щоб вiдвести ii на почесне мiсце.

Бет зiграла свiй веселий марш, Емi вiдчинила дверi, а Мег урочисто взяла матiр пiд руку. Панi Марч здивувалася, широко розкривши вiд подиву очi. Вона усмiхалася та радiла, розглядаючи подарунки та читаючи слова, написанi для неi дiвчатками. Капцi вiдразу опинилися на ногах жiнки, а носова хусточка, зрошена запашними парфумами – у ii кишенi. Одна з червоних троянд наче брошка прикрасила сукню Мармi, а красивi рукавички iдеально облягали руки.

У цей день було багато смiху, поцiлункiв i теплих слiв. Все це творило атмосферу любовi i злагоди. Саме тому домашнi святкування такi приемнi. Це солодкий час, що назавжди закарбовуеться в пам’ятi.

Решту дня дiвчата присвятили пiдготовцi до рiздвяного вечора. Сестри Марч були ще занадто юними, щоб часто вiдвiдувати театр, та, на жаль, недостатньо багатi, щоб дозволити собi великi витрати на домашнi вистави. Проте, винахiдливостi, з якою вони пiдходили до цiеi справи, можна тiльки позаздрити, а мати намагалася знаходити для дочок усе, що iм було потрiбно. Дещо з цього домашнього реквiзиту було настiльки хитромудре, що справдi могло здивувати: гiтари з картону, «антикварнi» свiтильники, виготовленi зi старого посуду для соусу та вершкiв i покритi срiблястою фольгою, розкiшнi шати зi списаноi через свiй вiк бiлизни, прикрашенi блискучими цятками… Дiвчата збирали бляшанки з-пiд фабричного маринаду, щоб зробити з них рицарськi обладунки. У справу йшло все, в тому числi консервнi банки, старi горщики. Велика кiмната невпiзнанно змiнювалася, щоб перетворитися на сцену з декорацiями та глядацьку залу.

Жоден джентльмен не допускався до цього дiйства, тому Джо сама грала всi чоловiчi ролi. Вони були iй до душi – про це свiдчило те величезне задоволення, з яким вона надягала червонувато-коричневi шкiрянi чоботи, що iх iй дав друг, котрий знав даму, яка знала одного актора… Чоботи, стара шпага та трохи дiрявий пiджак, у якому колись якийсь художник писав своi картини, були головними скарбами Джо. Вона пускала iх у справу щоразу, коли з’являлася така можливiсть.

Акторiв не вистачало, тому двом старшим сестрам довелося взяти на себе по кiлька ролей. Тож, поза сумнiвом, вони заслужили на винагороду вже за те, що заучували рiзноплановi тексти своiх героiв, а також збивалися з нiг вiд поспiху, швидко змiнюючи костюми. Крiм того, вони мали роботу й за сценою. Тож не факт, що iншi люди використали святковий час продуктивнiше, нiж нашi сестри.

Отже, у рiздвяну нiч з десяток дiвчат-глядачок вмостилися на лiжку, що слугувало за бельетаж. Вiд сцени цей iмпровiзований перший ярус вiддiлявся жовто-блакитними ситцевими занавiсками. За ними чувся гуркiт, перешiптування, а iнодi й хихикання Емi, яка була схильна до надмiрноi емоцiйностi у момент хвилювання. У визначений час пролунав дзвiнок, завiса розлетiлася в рiзнi боки й вистава «Похмурi хащi», як було анонсовано на iмпровiзованiй афiшi, почалася.

Мiсцину, де розгорталося дiйство, зображали кiлька вазонiв та зелена байкова тканина на пiдлозi, а для будiвництва печери, що виднiлася у глибинi сцени, залучили пiдставку для сушiння бiлизни та комоди. У печерi мiстилася невелика пiчка, на якiй в чорному горщику кипiло якесь вариво, iмiтуючи зiлля. Над горщиком схилилася стара вiдьма. Сцена була темна, тож свiтло вiд печi справляло ефектне враження, особливо, коли вiдьма знiмала кришку й над горщиком пiднiмалася справжня пара.

Першi оплески пролунали, i на сцену ступив злодiй Хьюго – у капелюсi, плащi i чоботях, з чорною бородою та гострим мечем на боцi. Вiн спочатку походжав мовчки, сильно хвилюючись, а потiм, ляснувши себе по лобi, вибухнув натхненною промовою, обгрунтовуючи свою ненависть до Родрiго, а також любов до Зари. Хьюго хотiв вбити Родрiго та завоювати серце коханоi. Нервова напруженiсть голосу героя, що почасти зривався на крик, коли емоцii переповнювали його, дуже вражали, i глядачi гаряче зааплодували, коли Хьюго зупинився, щоб перевести подих. Актор охоче приймав оплески, недбало вклоняючись, наче захват публiки для нього був звичайною справою. Потiм герой пiдiйшов до печери i почав кликати Хагар:

– Пiдiйди сюди, прислужниця, ти менi потрiбна!

На сцену вийшла Мег. Їi зачiску прикрашало сiре кiнське волосся, а червоно-чорний одяг з кабалiстичними знаками та символами пiдкреслював окультний характер ii персонажа. Хьюго зажадав у вiдьми зiлля, що змусило б Зару покохати його. Ще одна настоянка була потрiбна йому, щоб розправитися з Родрiго.

Вiдповiдь-обiцянка виконати прохання Хьюго звучала як монолог, який Хагар промовила з драматичним придихом. Вiдьма стала кликати духа, що допомiг би iй приготувати приворотне зiлля:

Вiд самого дому твого,
Прийди, прилети до мого!
О, дух, що родився з троянд,
Сповитий росою гiрлянд,
Прийди й принеси менi зiлля,
Запашне, солодке i сильне!
Та швидше ти, духу, лети,
Щоб нам досягнути мети!

Зазвучала м’яка, проте вiдчутно тривожна музика, а потiм у глибинi печери з’явилася маленька фiгурка iз золотавим волоссям та вiнком з троянд на головi, одягнена в нiжно-бiлу, схожу на хмарку, сукню з блискучими крилами позаду. Розмахуючи паличкою, дух спiвав:

Я прийду, прилечу зi свого
Дому милого до твого,
Я примчуся на срiблi зiрок,
Щоб здiйснився задуманий рок!
Ось, тримай ти дарунка скорiш,
Та вчиняй iз зiллям мудрiш!

Дух кинув до нiг вiдьми маленьку, позолочену пляшку i зник. Тодi Хагар викликала ще одного духа. І на сцену з жахливим гупанням та брутальним реготом вийшов потворний привид з почорнiлим обличчям. У вiдповiдь на заклинання, проказане вiдьмою, вiн кинув до нiг Хьюго темну пляшку i теж зник, супроводжуючи свiй вiдхiд демонiчним гиготанням. Подякувавши за зiлля, Хьюго пiшов. Хагар у свою чергу розповiла глядачам, що злодiй вже вбив багатьох своiх друзiв, а вона мае своi рахунки з ним. Тому Хагар лише робить вигляд, що допомагае Хьюго, а насправдi прагне жорстоко помститися.

Потiм дали завiсу – антракт, пiд час якого глядачi мали змогу обмiнятися враженнями та з’iсти трохи цукерок. Про завершення перерви нагадав гуркiт на сценi, хоч завiса все ще була опущеною. А коли вона пiднялася, то стало зрозумiло, що декоратори працювали не покладаючи рук: башта, змонтована на сценi, сягала стелi, а через майже прозору шторку на вiконцi у «стiнi» пробивалося блiде свiтло i невдовзi з’явилася постать Зари. На нiй була гарна блакитно-срiбляста сукня. Дiвчина чекала на свого коханого – Родрiго.

Нарештi, на сцену вийшов i сам Родрiго – в капелюсi з пiр’ям та червоному плащi. З-пiд капелюха виднiлися темнi кучерi, а у руках Родрiго тримав гiтару – ту саму, майстерно виготовлену з картону. Взутий герой був, звичайно, у знаменитi шкiрянi чоботи. Родрiго пiдiйшов до башти, опустився на одне колiно i заспiвав для дiвчини романтичну пiсню. Зара теж вiдповiла йому пiснею – мiж героями вiдбувся своерiдний музичний дiалог. Пiсля нього Зара зголосилася спуститися до Родрiго. Потiм на глядачiв очiкував грандiозний ефект. Родрiго закинув у вiконце башти мотузковi сходи i з вмовив Зару спуститися. Вона пiдiйшла до вiкна, збираючись витончено ступити на сходинку, але при цьому забула про довгий шлейф своеi сукнi. О нi, Заро! Шлейф зачепився за вiкно, башта захиталася та – з трiском впала, поховавши нещасних закоханий пiд руiнами.

Глядачi спочатку завмерли, а потiм ладнi були здiйняли галас, аж ось з-пiд уламкiв показалася золотава голова Зари та замазанi в чорне чоботи Родрiго. Зара сердито вигукувала:

– А я казала тобi! Я тобi казала!

Але цю веремiю перервав мудрий та жорстокий батько дiвчини – дон Педро. Вiн кинувся витягувати Зару з-пiд завалiв…

– Не смiйтеся! Дiйте так, нiби все добре! – пошепки мовив Педро до авторiв. Коли ж Родрiго теж пiднявся, чоловiк гнiвно звинуватив його у завданiй царству шкодi, зневажливо вигнавши закоханого юнака геть.

Хоч Родрiго трохи хитався пiсля падiння вежi, але все-таки грав свою роль майстерно. Вiн кинув виклик старому дону Педро i вiдмовлявся iхати з королiвства. Цей безстрашний приклад надихнув i Зару. Вона також посмiла суперечити своему батьковi. Тодi дон Педро наказав заточити обох у пiдземеллi замку.

На сцену вийшов товстий маленький слуга, грюкаючи ланцюгами, та вiдвiв iх, виглядаючи, щоправда, при цьому дуже перелякано, до пiдземелля. Очевидно, слуга забув слова, тож дiяв мовчки.

У третьому актi сцену оформили у виглядi однiеi iз замкових зал. Тут знову з’явилася Хагар. Вона прийшла, щоб звiльнити закоханих та вбити Хьюго. Незабаром почулися кроки Хьюго. Хагар бачила, як вiн пiдливае зiлля у двi чашi з вином. Пiсля цього злодiй покликав слугу та наказав передати кубки закоханим:

– Вiднеси iх до своiх полонених та скажи iм, що я прийду!

Слуга та Хьюго вiдiйшли в бiк, розмовляючи про щось. Тим часом Хагар замiнила чашi з вином на iншi – без зiлля. Маленький слуга Фердинандо нарештi згадав, що мае вiднести iх до Зари та Родрiго.

Водночас Хагар пiдготувала для Хьюго особливий кубок – з отрутою. Злодiй, якого мучила спрага, жадiбно припав до чашi, але одразу вiдчув, як його розум затьмарюеться… Пiсля достатньо довгоi боротьби, Хьюго, нарештi, впав – мертвий. А Хагар заспiвала драматичну пiсню, де розповiла про те, що вчинила.

Це була справдi захоплююча сцена, хоч дехто мiг подумали, що раптова поява з-пiд капелюха Хьюго пасма каштанового волосся трохи знизила ефект вiд дiйства. Але Джо не розгубилася, а одразу пiшла за iмпровiзованi кулiси. Хагар доспiвала пiсню, i потiм на сценi знову з’явилася Джо – пiд оплески глядачiв.

У четвертому актi розповiдалося про вiдчайдушного Родрiго, котрий приготувався вбити себе кинджалом, бо йому збрехали, що Зара покинула його. Вiн вже занiс кинджал над серцем, аж тут з глибини сцени до нього долинула прекрасна, мелодiйна пiсня. У нiй йшлося про те, що Зара вiрна своему Родрiго. Але зараз дiвчинi загрожуе небезпека, i вiн зможе врятувати ii, якщо захоче. І ось, наче йому допомiг голос, у руках Родрiго невiдомо звiдкiля з’явилися ключi вiд пiдземелля. Юнак зiрвав iз себе кайдани та помчав на допомогу коханiй.

Нарештi, п’ятий акт представив глядачам бурхливу сцену мiж Зарою та доном Педро. Вiн хоче, щоб дочка пiшла в монастир, але вона й чути про це не хоче. Вона вже збиралася впасти перед батьком на колiна, аж тут з’явився Родрiго, вимагаючи у дона Педро руки дiвчини. Дон Педро вiдмовляеться, тому що юнак бiдний.

Героi кричать i емоцiйно жестикулюють, але все-таки не можуть дiйти згоди. Родрiго вже намiрився вкрасти змучену Зару, аж ось до замку заходить боязкий раб з листом та мiшком вiд Хагар. Сама вiдьма безслiдно зникла. Слуга повiдомляе, що вiдьма заповiла для молодоi пари величезнi багатства. Також у листi вона погрожувала дону Педро: вiн приречений, якщо не зiйде зi шляху закоханих. Коли ж слуга розв’язав мiшок, то з нього посипалися монети – iх було так багато, що вони повнiстю вкрили сцену. Це змусило дона Педро пом’якшити свiй норов. Вiн погоджуеться на шлюб доньки з Родрiго. За сценою лунають радiснi вигуки, а закохана пара опускаеться на колiна, щоб отримати благословення дона Педро. Пiд час цього романтичного моменту завiса падае – виставу завершено.

Настала черга бурхливих оплескiв. Глядачi не шкодували долонь, виказуючи в такий спосiб захоплення побаченим, не очiкуючи, що на них теж чекае випробування: лiжко-бельетаж несподiвано трiснуло й розвалилося, а вони опинилися на пiдлозi. Родрiго та дон Педро швидко кинулися iм на допомогу. Всi залишилися цiлими, але глядачiв це страшенно розвеселило i вони смiялися до слiз.

Гармидер ще повнiстю не вщух, коли в кiмнатi з’явилася Ханна:

– Панi Марч передае вiтання та просить юних ледi спуститися до вечерi.

Вечеря стала сюрпризом навiть для акторiв, коли вони побачили на столi рiзноманiття наiдок: морозиво двох видiв – рожеве й бiле, торт, фруктовi та заварнi французькi тiстечка. Посерединi столу стояли вази з чотирма букетами квiтiв. Звiсно, дiвчата знали, що iхня Мармi щедра людина, але такий стiл тут не накривали вiдтодi, як батько був зi статками.

Дiвчатам перехопило подих вiд подиву, i вони дивилися спочатку на стiл, а потiм на матiр, яка мала дуже задоволений вигляд.

– Це феi? – запитала Емi.

– Санта Клаус, – сказала Бет.

– Це зробила наша Мармi, – Мег посмiхнулася ii найсолодшою з усiх своiх можливих усмiшок, хоч ii дещо приперчив незнятий грим – бiлi брови та сиве волосся.

– Мабуть, тiтонька Марч прийшла до нас та виклала грошi на вечерю, – закричала Джо, яку раптово охопив здогад.

– А ось i нi. Це все вiд старого пана Лоуренса, – вiдповiла панi Марч.

– Дiдусь того хлопчика? Пан Лоуренс? Але чому вiн це зробив? Ми його навiть не знаемо! – вигукнула Мег.

– Ханна розказала одному з його слуг про наш сьогоднiшнiй снiданок. Цi чутки дiйшли й до пана Лоуренса. Старому дуже сподобався наш вчинок. Вiн знав мого батька багато рокiв тому, i вiдправив менi ввiчливу записку у другiй половинi дня, сказавши в нiй, що сподiваеться отримати мiй дозвiл, щоб висловити дружне почуття до моiх дiтей, надiславши iм кiлька дрiбниць на честь свята. Я не могла вiдмовитися, тож тепер ми маемо справжне Рiздво. Можете вважати це нагородою за наш скромний снiданок молоком та хлiбом.

– Це хлопчик попросив його це зробити, я знаю, що це вiн! Чудовий хлопець, менi хотiлося б познайомитися з ним. Вiн, гадаю, теж цього хоче, але через сором’язливiсть не наважуеться. Я хотiла якось пiдiйти до нього, але Мег не дозволила. Хоч, що тут такого, вiн же все одно йшов повз нас! – сказала Джо, коли тарiлки були розставленi, а морозиво стало танути у ротi вдячних дiвчаток.

– Ти маеш на увазi людей, що живуть у великому будинку по сусiдству, – запитала одна з дiвчат. – Моя мати знае старого пана Лоуренса, але каже, що вiн дуже гордий i не любить спiлкуватися зi своiми сусiдами. Його онук теж нiкуди не ходить й нi з ким не спiлкуеться. Бiдний хлопчик тiльки знае свого вихователя та може iздити верхи. Пан Лоуренс змушуе його вчитися. Ми якось запросили його до нас, але вiн не прийшов. Мати каже, що вiн дуже приемний, хоч i сам нiколи не розмовляе з нами, з дiвчатками.

– Та ну! Наш кiт одного разу втiк, i вiн повернув його нам, а ми розмовляли пiд огорожею, говорили про крокет та iнше, але коли вiн побачив, що Мег пiдходить до паркану, пiшов. Я знаю, що все одно колись познайомлюсь з ним ближче, адже i йому потрiбно з кимось спiлкуватися! – сказала Джо.

– Менi подобаються його манери, вiн виглядае як маленький джентльмен. Я не проти, щоб ви познайомилися з ним, якщо буде така нагода. Вiн сам принiс квiти, i аби я знала, що у вас коiться нагорi, то запросила б його… Вiн виглядав засмученим, коли йшов, почувши гамiр нагорi. Мабуть, йому не дуже весело живеться…

– Це не милосердя, мама! – засмiялася Джо, дивлячись на своi чоботи. – Нам, навпаки, треба поставити якусь виставу спецiально для нього. Можливо, вiн навiть вiзьме в нiй участь. Як гадаеш?

– Нiколи ранiше я не отримувала такого гарного букета! – Мег з великою цiкавiстю дивилася на своi квiти.

– Вони прекраснi. Але троянди Бет менi подобаються бiльше, – сказала панi Марч, вдихнувши аромат квiтки, що досi була причеплена на поясi ii сукнi.

Бет притулилася до неi i тихо прошепотiла:

– Як би я хотiла надiслати букет батьковi… Я боюся, що в нього не було такого гарного Рiздва, як у нас.




Роздiл третiй

Малий Лоуренс







– Джо! Джо! Ти де? – гукала Мег, пiдiйшовши до сходiв на горище.

– Я тут! – вiдповiв трохи хрипкий голос.

Пiднявшись, Мег побачила, що ii сестра, загорнувшись у ковдру, сидiла бiля сонячного вiкна на старому триногому диванi, iла яблука i плакала над романом «Спадкоемець Редклiффа»[4 - Роман «Спадкоемець Редклiффа» належить Шарлоттi Мерi Йондге (iнша версiя перекладу прiзвища – Янг) – англiйськiй письменницi, авторцi любовних романiв, що жила у 1823–1901 роках.]. Це була улюблена схованка Джо, тут вона любила проводити час у компанii книжок. Крiм неi сюди приходили хiба що щурi, що жили поблизу. Та вони не звертали на дiвчину жодноi уваги. Коли з’явилася Мег, Царапун[5 - В англiйськiй мовi слово Scrabble мае багато значень. Так, з-помiж iнших воно позначае назву гри «Ерудит». Щура можна було б назвати Ерудитом, зважаючи на пристрасть Джо до книжок. Але щодо тварин це слово зазвичай перекладають з вiдсилкою до риття, царапання тощо.] – так Джо назвала одного з них – прослизнув у свою дiрку. Джо витерла сльози i очiкувально подивилася на сестру.

– Гарна новина! Тiльки подивися! Чергова записка iз запрошенням вiд панi Гардiнер на завтрашнiй вечiр! – вигукнула Мег, розмахуючи дорогоцiнним шматком паперу, а потiм iз захватом продовжила читати запрошення:



«Панi Гардiнер була б рада побачити панну Маргарет i панну Джозефiну на невеликому танцювальному вечерi в переддень Нового року».


– Мармi хоче, щоб ми пiшли. Але що ж надiти?

– Який сенс запитувати, коли ти й сама знаеш, що ми одягнемо наш поплiн. У нас все одно бiльше нiчого немае, – вiдповiла Джо з повним ротом.

– Якби у мене був шовк! – зiтхнула Мег. – Мама каже, що може в мене буде шовк, коли менi виповниться вiсiмнадцять, але два роки очiкування здаються вiчнiстю.

– Я певна, що нашi поплiновi сукнi виглядають майже як шовк, i вони нам пасують. Твоя сукня майже така сама, як i в день, коли ii купили. А от з моею проблеми – на нiй дiрка, яку я пропалила, i вона дуже помiтна. Що менi робити?

– Намагайся поводитися в гостях спокiйно, не повертайся спиною. Спереду все в порядку. У мене буде нова стрiчка для волосся, i Мармi позичить менi свою маленьку перлову шпильку. Менi подобаються моi бальнi туфлi, та й рукавички пiдходять до вбрання, хоч вони й не такi новi, як хотiлося б.

– А я зiпсувала своi лимонадом i навряд чи отримаю новi. Тому, мабуть, буду без рукавичок, – сказала Джо, яка нiколи особливо не пiклувалася про свое вбрання.

– Ти маеш бути в рукавичках, або я взагалi нiкуди не пiду, – вигукнула Мег. – Рукавички важливiшi за все на свiтi, без них не можна танцювати, i якщо ти iх не одягнеш, менi буде дуже соромно.

– Тодi я просто не буду танцювати. Менi байдужi танцi. Що то за веселощi – кружляти, наче пава. Менi бiльше подобаеться стрибати та пустувати.

– Що ж робити… – задумалася Мег. – У мами е новi рукавички, але ми просити не можемо – вони дуже дорогi, а ти швидко все псуеш. До речi, вона сказала, якщо ти не вмiеш дбати про своi рукавички, то вона бiльше не купить тобi iх. Цiеi зими точно не купить. Але стривай… може, iх якось привести до ладу?

– Можу тримати iх складеними, щоб нiхто не побачив плям. Це все, що я можу зробити. О! В мене е ще одна iдея. Я можу дати тобi одну свою рукавичку, а ти менi – свою. Твоi одягнемо, а моi триматимемо в руцi. Що скажеш?

– Твоi руки бiльшi за моi, i ти жахливо розтягнеш мою рукавичку, – незадоволено мовила Мег, для якоi цей аксесуар був чи не найважливiшим.

– Тодi я пiду без них. Менi все одно, що люди скажуть! – вигукнула Джо i знову взялася до читання.

– Добре, добре, можеш взяти мою рукавичку! Але я тебе прошу, старайся ii не заплямити, поводься добре, не тримай руки за спиною й не кричи «Христофор Колумб!». Ти зможеш це зробити для мене?

– Не хвилюйся. Я поводитимуся настiльки пристойно, наскiльки зможу i не шукатиму неприемностей. Ну, тепер iди i скажи, що ми приймаемо запрошення. А я поки що дiзнаюся, чим завершиться ця чудова iсторiя, – сказала Джо й заглибилася в роман.

Мег пiшла, щоб «прийняти з вдячнiстю» це запрошення та оглянути свою сукню. Дiвчина вирiшила, що ii слiд оздобити оборками з мережива. Тож, Мег спiваючи, лагодила сукню, а Джо тим часом дочитала роман, посмакувала четвертим яблуком i навiть встигла побавитися з Царапуном.

Напередоднi Нового року у вiтальнi було порожньо. Двi молодшi сестри гралися в покоiвок, а двi старшi готувалися до балу – метушилися, щось шукали, смiялися – до того моменту, як весь будинок враз заполонив сильний запах обгорiлого волосся. Це Мег захотiлося додати кiлька локонiв до зачiски, а Джо взялася допомагати iй, попередньо розжаривши щипцi для завивання.

– А волосся мае так димiти? – запитала Бет.

– Це через випаровування вологи, – вiдповiла Джо.

– Який дивний запах! Як обпалене пiр’я, – зауважила Емi, торкаючись своiх красивих природних локонiв.

– Так, зараз я розправлю волосся, i ви побачите хмару маленьких кучерикiв, – сказала Джо, опускаючи щипцi.

Вона заходилася розправляти волосся, намагаючись зняти з нього папiр для завивання. Натомiсть волосся знiмалося разом з папером, i перелякана перукарка складала його на трюмо перед своею жертвою.

– О, о, о! Що ти наробила? Все пропало! Тепер я не можу нiкуди йти! Мое волосся, о, мое волосся! – плакала Мег, з вiдчаем дивлячись на нерiвний пух на своему лобi.

– Просто я невдаха! Тобi не слiд було просити мене про це. Я завжди все псую. Менi так шкода, але щипцi були дуже гарячими, i тому я напартачила… – простогнала бiдолаха Джо, зi сльозами дивлячись на купки обпаленого волосся.

– Нiчого не пропало. Просто треба пов’язати на зачiску стрiчку так, щоб кiнцi трохи спадали на твое чоло. Нинi це модно. Я бачила, що багато дiвчат так роблять, – мовила Емi, намагаючись втiшити сестру.

– Це буде менi уроком, бо бажання виглядати краще вже стало моею нав’язливою iдеею. Хочу, щоб мое волосся стало таким, як було… – роздратовано вигукнула Мег.

– Я теж так вважаю. Твое волосся рiвне, гладке i красиве. Але скоро воно знову виросте, – сказала Бет, пiдходячи, щоб поцiлувати та втiшити цю нещасну стрижену овечку.

Подолавши низку iнших дрiбних неприемностей, Мег нарештi вбралася, а Джо в свою чергу зачесала волосся та одягла сукню. Щоправда, для цього знадобилися об’еднанi зусилля всiеi сiм’i Марч. Дiвчата виглядали дуже добре у своему простому вбраннi: Мег – у срiблясто-сiрiй сукнi, прикрашенiй оборками з мережива, перловою шпилькою у зачiсцi та блакитною оксамитовою стрiчкою на головi, що повнiстю приховала припалене волосся. Тим часом сукню Джо – темно-червону, з жорстким, схожим на чоловiчий, комiром, прикрашали лише двi бiлi хризантеми.

Сестри надягли по однiй красивiй легкiй рукавичцi, а другу – заляпану – тримали в руцi. Сiмейство Марч, оглянувши дiвчат, дiйшло висновку, що вони виглядають «досить елегантно й добре». Щоправда, туфлi Мег на високих пiдборах були затiсними й завдавали iй болю, хоч вона не показувала цього. Тим часом Джо запевняла, що всi дев’ятнадцять шпильок у ii зачiсцi, насправдi були встромленi прямо iй в голову. Але, як кажуть, заради краси можна й померти.

– Добре вам провести час, дорогi! – сказала панi Марч, коли сестри грацiйно спускалися сходами. – Не iжте там багато i повертайтеся додому об одинадцятiй. Я пришлю за вами Ханну!

Коли за ними вже зачинялися ворота, з вiкна долинув голос:

– Дiвчатка, дiвчатка! У вас обох е хорошi носовi хусточки?

– Так, так, все добре, мамо, у Мег навiть е парфуми, – вигукнула Джо, й повернувшись до Мег, зi смiхом додала: я впевнена, що Мармi запитала б про це, навiть пiд час землетрусу.

– Це данина ii аристократичному смаку, i вiн цiлком доречний, бо справжню даму завжди вирiзняють акуратнi черевички, рукавички й носовичок, – вiдповiла Мег, якiй явно передався цей «аристократичний смак».

– Головне, не забувай, що тобi не слiд повертатися до гостей спиною, Джо. Адже там дiрка. Як моя стрiчка, до речi? Гарно? А мое волосся… воно дуже погано виглядае? – запитала Мег, уже роздивляючись себе у дзеркалi вiтальнi панi Гардiнер.

– Я знаю, що забуду. Якщо ти побачиш, що я роблю щось не так, пiдморгни менi, добре? – Джо повернулася, розправивши комiр i поспiхом почала поправляти зачiску.

– Нi, пiдморгувати це якось по-хлопчачому. Я пiднiму брови, коли щось не так, а якщо кивну, то з тобою все в порядку. Тепер тримай плечi прямо, роби короткi кроки i не тисни руку, якщо тебе представлять. Нiкому. Це поганий тон.

– Як ти запам’ятовуеш всi цi правила? Я нiколи не зможу. М-м-м, чуеш, яка весела музика?..

Сестри пiшли до зали, почуваючись трохи боязко, бо вони рiдко ходили на вечорницi, тож сьогоднiшнiй неофiцiйний бал був для них великою подiею. Панi Гардiнер, статна лiтня жiнка, привiтала iх та передала пiд опiку старшiй зi своiх шести дочок – Саллi. Мег вже була з нею знайома, це допомогло iй позбутися скутостi, але Джо, яка не дуже звикла до «дiвчачих справ та балачок», притулившись спиною до стiни, почувалася тут так само недоречно, як лоша на клумбi.

Пiвдюжини веселих хлопцiв говорили про ковзанку в iншiй частинi кiмнати, i iй хотiлося приеднатися до них, бо катання на ковзанах було одним з ii найулюбленiших занять. Поглядом вона вiдiслала свое бажання Мег, але брови сестри пiднялися так тривожно, що Джо залишилася на мiсцi i навiть боялася поворухнутися. До неi нiхто не пiдходив, дiвчата, що збивалися у групки, порозходилися.

Джо залишилася зовсiм одна. Вона не могла ходити по залi й розважатися, бо пропалена дiрка на сукнi одразу б стала помiтною. Почалися танцi. Мег одразу запросили до танцю, i незручнi, тiснi туфлi лiтали по залi так бадьоро, що нiхто не здогадувався про бiль, який Мег ховала за усмiшкою. Джо помiтила великого рудого юнака, що прямував прямо до неi, очевидно, з намiром запросити на танець, тож прослизнула в альков, щоб звiдти спостерiгати за балом. Однак iнша сором’язлива людина вже обрала цей притулок, i Джо опинилася у товариствi малого Лоуренса.

– О, о, вибачте, я не знала, що тут хтось е! – прошепотiла Джо, готуючись так само швидко вислизнути звiдси, як i зайшла.

Але хлопець засмiявся i сказав приемним голосом, хоч i виглядав дещо збентежено:

– Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо хочете.

– Я не заважатиму?

– Анiтрохи. Я тут нiкого не знаю, тому почуваюся нiяково.

– Я теж. Не йдiть, будь ласка, якщо це можливо.

Юнак знову сiв i дивився на своi черевики, аж поки Джо не сказала, силячись бути аж надто ввiчливою:

– Гадаю, що ранiше я вже мала щастя вас бачити. Ви живете поруч з нами, чи не так?

– По сусiдству, – вiн пiдняв очi i розсмiявся, тому що церемоннi старання Джо виглядали досить кумедно – особливо, коли вiн згадав, як вони говорили про крокет, коли вiн принiс iй кота.

Це позбавило Джо скутостi, i вона теж розсмiялася, сказавши в найщирiшiй, хоч i трохи грубiй манерi:

– Ми справдi добре провели час за вашим прекрасним рiздвяним подарунком.

– Дiдусь послав це.

– Але ви пiдказали йому зробити це, правда?

– Як ваша кiшка, панно Марч? – запитав хлопчик, намагаючись виглядати холодно-серйозно, хоч його чорнi очi весело блищали.

– Добре, дякую, пане Лоуренс. Але я не панна Марч, я тiльки Джо, – вiдповiла юна ледi.

– А я не пан Лоуренс, я тiльки Лорi.

– Лорi Лоуренс, яке дивне iм’я!

– Насправдi мене звуть Теодор, але менi не подобаеться це iм’я, тому що хлопцi дали менi прiзвисько «Дора». Тодi я змусив iх називати мене «Лорi».

– Я теж ненавиджу свое iм’я, воно таке сентиментальне! Хотiлося б, щоб всi говорили «Джо» замiсть «Джозефiна». Як ви змусили хлопцiв перестати називати вас Дорою?

– Я просто побив iх.

– Я не можу побити тiтоньку Марч, тож, гадаю, менi доведеться це терпiти, – зiтхнула Джо.

– А ви не любите танцювати, панно Джо? – запитав Лорi, вiдмiтивши для себе, що це iм’я iй справдi пасуе.

– Менi подобаеться танцювати, якщо е багато мiсця, а танцi живi й веселi. Але в такiй залi, я обов’язково щось зiпсую чи вiддавлю комусь ногу, тому й тримаюся подалi вiд неприемностей i дозволяю Мег насолоджуватися часом. А ви не танцюете?

– Інодi. Бачите… я жив за кордоном багато рокiв, i ще мало часу знаю цю компанiю, щоб зрозумiти, що тут прийнято, а що – нi.

– За кордоном! – вигукнула Джо. – О, розкажiть менi про це! Я люблю слухати, як люди описують своi подорожi.

Лорi не знав, з чого почати, але численнi запитання Джо змусили його розповiсти про все: i як навчався у школi мiста Вевей, де хлопчики нiколи не носили капелюхи, i який у них був флот iз човнiв на озерi, i як вони весело вирушали на канiкулах у пiшi прогулянки по Швейцарii зi своiми вчителями…

– Менi так хочеться потрапити туди! – вигукнула Джо. – Ви були в Парижi?

– Ми провели минулу зиму там.

– І ви вмiете говорити французькою?

– Нам не дозволили говорити iншою мовою у Вевеi.

– Скажiть щось французькою, хоч трохи! Я можу читати нею, але не можу розмовляти.

– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis?[6 - Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis? – в перекладi з французькоi «Як же кличуть цю гарну панi у прекрасних капцях?».]

– Як добре у вас виходить! Дай менi подумати… ви сказали: «Хто ця молода ледi в красивих туфлях?»

– Oui, мадемуазель.

– А он моя сестра Маргарет, ви ii бачили? Як гадаете, вона гарна?

– Так, вона нагадуе менi нiмецьких дiвчат, виглядае такою свiжою i спокiйною, i танцюе, як справжня ледi.

Джо аж засяяла вiд похвали своiй сестрi, виголошенiй юнацькими вустами i постаралася запам’ятати цей простий комплiмент, щоб передати його Мег. З-пiд завiси обидва диваки спостерiгали за танцюристами, iнодi критикуючи iх, розмовляли на iншi теми i потроху почали вiдчувати себе старими знайомими. Засмученiсть Лорi як рукою зняло. Поведiнка Джо заспокоiла його. Джо теж повеселiшала, бо забула про свою сукню, яку так нiхто й не побачив. Їй подобався «малий Лоуренс» бiльше, нiж коли-небудь. Вiн теж кiлька разiв уважно подивився на Джо.

Для сестер Марч чоловiки були майже невiдомими iстотами, бо в них не було братiв – нi рiдних, нi двоюрiдних. Тому Джо з цiкавiстю поглядала на Лорi. «Кучеряве чорне волосся, смуглява шкiра, великi чорнi очi, гарний нiс, прекраснi зуби, маленькi руки й ноги, зрiст вище за мiй, вишуканi як для хлопчика манери та й загалом веселий характер. Цiкаво, скiльки йому рокiв?» – це запитання крутилося в неi кiнчику язика, але намагання бути ввiчливою перемогло, i Джо вирiшила дiяти обхiдним шляхом.

– Гадаю, ви скоро вступите до коледжу? Бачу, як ви штудiюете своi книжки, тобто, маю на увазi, що ви дуже старанно вчитеся, – Джо почервонiла вiд жахливого «штудiюете», що вирвалося з ii вуст.

Лорi посмiхнувся i вiдповiв, знизавши плечима:

– Десь за рiк або два. У будь-якому разi я не пiду ранiше сiмнадцяти.

– Хiба вам не п’ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона вже подумки приписала сiмнадцять рокiв.

– Шiстнадцять буде в наступному мiсяцi.

– Як би я хотiла вступити до коледжу! Але по вас не скажеш, що ви дуже очiкуете на навчання там.

– Направду, я ненавиджу це! Власне, в коледжi можна зустрiти або ботанiв-жайворонкiв, або ж ледарiв, що хочуть тiльки веселитися. Щодо мене, то я не хочу належати до жодноi з цих категорii.

– Що ж вам подобаеться?

– Жити в Італii та насолоджуватися життям по-своему.

Джо дуже хотiла запитати, як це – «по-своему», але вiн так насупився, коли промовляв останню фразу, що вона змiнила тему на «танцювальну». До того ж ii нога весь час вiдбивала такт танцю:

– Яка чудова полька! Чому б вам не пiти? І не спробувати?

– Якщо ви пiдете зi мною, – вiдповiв вiн, галантно вклонившись.

– Я не можу, бо сказала Мег, що не буду, тому що… – тут Джо нерiшуче зупинилася, бо не вирiшила, говорити iй чи смiятися.

– Тому що… що?

– Ви нiкому не скажете?

– Нiколи!

– Ну, в мене е погана звичка – стояти впритул до камiна, i тому я часто пропалюю своi сукнi, як i цю. І хоч дiрку ми зашили, все-таки Мег велiла менi не повертатися спиною, щоб нiхто не бачив, що я накоiла. Можете смiятися, якщо хочете. Це смiшно, я знаю.

Але Лорi не смiявся. Вiн якусь хвилину дивився вниз, а коли пiдняв голову, то вираз його обличчя трохи спантеличив Джо, як i те, з якою нiжнiстю вiн сказав:

– Не переймайтеся. Я скажу вам, як нам вчинити. У будинку е довгий зал, ми пiдемо туди й танцюватимемо, як схочемо. Нас нiхто не побачить. Будь ласка, ходiмо.

Джо iз задоволенням пристала на цю пропозицiю, водночас бажаючи, щоб i в неi була повноцiнна пара красивих рукавичок, таких же перлинно-сiрих, як у Лорi. В залi справдi нiкого не було, i в них вийшла чудова полька, бо Лорi добре танцював i вчив ii нiмецькому кроку. Танець був повний веселий стрибкiв та швидкого ритму, який вiдповiдав натурi дiвчини. Коли музика стихла, вони сiли на сходинках, щоб вiддихатися, i Лорi почав цiкаво розповiдати Джо про студентський фестиваль у Гейдельберзi. Аж тут у пошуках сестри з’явилася Мег. Вона поманила ii пальцем, i Джо неохоче пiшла за нею до бiчноi кiмнати. Там Мег сперлася на диванне бильце, обличчя ii було зовсiм блiде.

– Я дуже вивихнула ногу. Цей жахливий високий каблук пiдвернувся, i через нього я мало не впала. Нога болить так, що ледве можу стояти, i, направду, не знаю, як доберуся додому, – сказала вона, погойдуючись вiд болю.

– Я так i знала, що ти пошкодиш собi ноги цими дурними туфлями. Менi так шкода… Але я не бачу iншого виходу, нiж взяти коляску або залишитися тут на всю нiч, – вiдповiла Джо, м’яко масажуючи ногу сестри.

– Нi, коляску ми взяти не можемо, це дуже дорого. Вiдправити нiкого, та й всi до того ж приiхали зi своiми колясками.

– Я сама пiду.

– Нi, справдi! Зараз вже дев’ять, i темно, як у Єгиптi. Я не можу залишитися тут, тому що будинок i так повний. Я вiдпочину, поки не прийде Ханна, i спробую якось дiстатися додому.

– Я запитаю Лорi. Вiн зможе пiти за коляскою, – сказала Джо з полегшенням, коли ця iдея спала iй на думку.

– О, я прошу тебе, нi! Не проси й не говори нiкому. Принеси менi моi черевики та поклади цi туфлi разом з iншими нашими речами. Я бiльше не можу танцювати, але щойно вечеря закiнчиться, дивись, чи не йде Ханна, й одразу кажи менi.

– Всi вже йдуть вечеряти. Я залишуся з тобою. Так буде краще.

– Нi, люба, бiжи й принеси менi кави. Я так втомилася, що не можу поворухнутися.

І Мег, приховавши своi черевики, вiдкинулася на спинку дивану. Джо тим часом попрямувала до iдальнi, однак знайшла ii не скоро, спочатку зазирнувши до комори, де зберiгався посуд, потiм – до зали, де старий мiстер Гардiнер пригощався наодинцi. А коли нарештi дiсталася iдальнi, то, притьма схопивши чашку з кавою, одразу пролила ii на себе, урiвнявши в правах передню частину своеi сукнi з задньою.

– О, нi, яка я незграба! – вигукнула Джо. У розпачi вона намагалася стерти пляму рукавичкою Мег, пiсля чого й та стала брудною.

– Чи можу я вам допомогти? – прозвучав неподалiк доброзичливий голос. Це був Лорi з чашкою кави в однiй руцi та креманкою з морозивом – в другiй.

– Я хотiла вiднести цю каву для Мег, яка дуже втомилася, але хтось штовхнув мене, i ось – тепер я в такому прекрасному виглядi, – вiдповiла Джо, похмуро поглядаючи на спiдницю та рукавичку, якi набули кавового кольору.

– Як шкода! Я шукав когось, кому вiддати все це. Може, вiднесемо цю каву й морозиво вашiй сестрi?

– О, дякую! Я покажу вам, де вона. Я вже нiчого не братиму, бо, певна, знову все зiпсую.

Джо йшла попереду, а Лорi позаду котив маленький столик на колiщатках, куди також поставив каву й морозиво для Джо. Це виглядало так тактовно, що навiть Мег назвала його «хорошим юнаком». За розмовами й солодощами весело спливав час, аж поки до кiмнати не увiрвалися молодi люди, що заходилися грати в «лiчилки». По тому прийшла й Ханна. Мег пiднялася з дивану так швидко, що аж скрикнула вiд раптового болю, а Джо довелося пiдхопити ii.

– Тихше! Не кажи нiчого, – прошепотiла вона, вголос додаючи: – Нiчого, нiчого, пусте. Я трохи пiдвернула ногу, от i все.

Ханна незадоволено щось пробурмотiла, Мег заплакала, а Джо трохи розгубилася, але потiм вирiшила, що вона в цiй ситуацii повинна зберiгати холодну голову. Треба було брати все у своi руки. Вислизнувши з кiмнати, вона побiгла вниз i, знайшовши слугу, запитала, чи може вiн дiстати iй коляску. Це був найманий офiцiант, який нiчого не знав про коляски. Зате iхню розмову почув Лорi i запропонував дiдусеву карету, яка щойно за ним приiхала.

– Але ж ще зовсiм рано! Ви, мабуть, хочете побути ще? – почала було Джо, не наважуючись одразу прийняти його пропозицiю.

– Я завжди йду рано, правда, правда! Будь ласка, дозвольте менi пiдвезти вас додому. Тим паче, що на вулицi, здаеться, пiшов дощ, – мовив Лорi.

Це остаточно вирiшило подальший хiд справи. Розповiвши про травму Мег, Джо з вдячнiстю погодилася й помчала, щоб повiдомити iнших. Тож незабаром розкiшна карета Лоуренсiв вiд’iхала вiд дому Гардiнерiв. Лорi сидiв поряд iз кучером, на козлах, тому Мег могла тримати ногу вiльно. Дорогою дiвчатка обговорювали бал.

– Я прекрасно провела час! А ти? – запитала Джо, послаблюючи свою зачiску та влаштовуючись зручнiше.

– Так, поки не пiдвернула ногу. Здаеться, я сподобалася подрузi Саллi, Еннi Моффат. Вона запропонувала менi разом iз Саллi тиждень погостювати в ii родинi. Було б чудово, якби мама дозволила менi поiхати, – мрiйливо сказала Мег.

– Я бачила, як ти танцювала з якимось рудим хлопцем, вiд якого я втекла. Вiн тобi сподобався?

– О, дуже! Його волосся темно-руде, а не руде, i вiн був дуже ввiчливий. Ми прекрасно танцювали чеськi танцi, особливо рейдовак[7 - Рейдовак або ж радовак – старовинний, швидкий та напрочуд популярний чеський танець.].

– Вiн виглядав, як коник у припадку, коли робив новий крок. Лорi i я не могли втриматися вiд смiху. Ви чули нас?

– Нi, але це було дуже грубо. Що ви там робили весь цей час?

Джо розповiла про своi пригоди, i коли вона закiнчила, карета пiд’iхала до будинку сiмейства Марч. З величезною вдячнiстю вони побажали Лорi на добранiч i увiйшли в передпокiй, сподiваючись нiкого не потурбувати. Але щойно вхiднi дверi рипнули, двi маленькi голiвки здригнулися, i два сонних, але нетерплячих голоси скрикнули з темряви кiмнати.

– Розкажiть про бал! Розкажiть про бал!

Хоч Мег i назвала це «великим недолiком манер», але Джо захопила трохи солодощiв для маленьких сестер, тож вони, задовольнившись i короткою розповiддю i солодощами, незабаром повлягалися.

– Що я можу сказати? Менi сподобалося вiдчувати себе прекрасною молодою жiнкою, котра приiхала додому в каретi, побувавши на балу. Як приемно надягти свiй халат, розчiсувати волосся… – просторiкувала Мег, коли Джо перев’язувала iй ногу, змочивши бинт в арнiцi.

– Але я щось не вiрю, що цi прекраснi молодi жiнки насолоджуються вечорами бiльше, нiж ми, незважаючи на наше обгорiле волосся, старi сукнi, одну рукавичку на двох й тiснi туфлi, якi шкодять нашим щиколоткам, бо ж ми дурненькi, щоб правильно носити iх, – сказала Джо, i, гадаю, вона мала цiлковиту рацiю.




Роздiл четвертий

Тяготи







– Ох, як важко, але треба знову ставати до роботи, – зiтхнула Мег на ранок пiсля танцiв. Свята завершилися, тиждень веселощiв добiгав кiнця, й треба було братися за справи, якi вона нiколи не любила.

– Хотiлося б, щоб Рiздво тривало весь час. Хiба це не було б прекрасно? – вiдповiла Джо, понуро позiхаючи.

– Так, приемно бачити на столi квiти, насолоджуватися святковою вечерею вдома, ходити в гостi, iздити в каретi, читати й вiдпочивати, а не працювати. А е люди, якi весь час так живуть. Ви знаете, я завжди заздрю дiвчатам, якi мають таке життя, менi так подобаеться вся ця розкiш, – сказала Мег, намагаючись вирiшити, яка з двох потертих суконь виглядае менш обшарпаною.

– Ну, в нас не може бути всього цього, тож досить мрiяти, треба брати ношу, що впала на нашi плечi, i нести ii так бадьоро, як це робить Мармi. Я впевнена, що тiтонька Марч для мене – звичайнiсiнька причепа, але, гадаю, прийде час, коли я навчуся не скаржитися, i тодi моя ноша стане легкою.

Ця iдея лоскотала уяву Джо, тому дiвчина була в гарному настроi. Але Мег все одно була понурою, як хмара у смурний день, бо сьогоднi ii тягар – чотири розбещенi дитини – здавався iй важчим, нiж будь-коли. Вона навiть не знайшла сил, щоб причепуритися перед дзеркалом, як робила це зазвичай, надiваючи на шию блакитну стрiчку й якось по-чудному заплiтаючи волосся.

– Який сенс у тому, щоб добре виглядати, коли мене нiхто не бачить, крiм цих жахливих карликiв, i нiкого не хвилюе, гарно я виглядаю чи нi? – пробурмотiла вона, рiзко зачинивши ящик комоду. – Я маю весь час працювати, i лише зрiдка випадае трохи веселощiв. Я старiтиму, ставатиму потворною й понурiшою, бо я бiдна i не можу насолоджуватися своiм життям, як iншi дiвчата. Це так принизливо!

Тож Мег спустилася до снiданку з кислим виразом обличчя i весь час була не в гуморi. Насправдi, сьогоднi всi були не проти того, щоб трошки побуркотiти.

У Бет розболiлася голова, i вона прилягла на диван, намагаючись заспокоiтися. Компанiю iй склала кiшка з ii трьома кошенятами. Емi хвилювалася, бо не вивчила уроки, i не могла знайти своi чобiтки. Джо насвистувала якусь пiсеньку, спричиняючи навiть для себе забагато шуму.

Панi Марч цього ранку була дуже зайнята, намагаючись закiнчити листа, який треба було негайно вiдправити. У Ханни теж були напади роздратування, бо вчора запiзно лягла спати, а вранцi для неi це завжди виливалося у проблему.

– Нi, ви тiльки подивiться, це якась напасть! Напевно, ми найроздратованiша родина! – вигукнула Джо, втративши самовладання пiсля того, як перекинула чорнильницю, порвала обидва шнурки на чобiтках та ще й сiла на свого капелюха.

– А ти – найсердитiша зi всiх нас! – повернулася до неi Емi, пiдбиваючи суму у своiх розрахунках. Приклад був зроблений невiрно, й вiдповiдь Емi не збiгалася з поданим у кiнцi пiдручника.

– Бет, якщо ти не триматимеш цих огидних кiшок у пiдвалi, я iх втоплю, – сердито вигукнула Мег, намагаючись позбутися кошеняти, яке видряпалося iй на спину й застрягло, як реп’ях, та ще й так, що Мег не могла його дiстати.

Джо розсмiялася, Мег розкричалася, Бет благала не чiпати кошенят, а Емi волала, бо не могла згадати, скiльки буде дев’ять помножити на дев’ять.

– Дiвчата, дiвчата, тихенько! Менi потрiбна хвилинка спокою. Я маю встигнути до ранковоi пошти, щоб вiдправити листа, а ви дуже вiдволiкаете мене, – вигукнула панi Марч, викреслюючи трете невдале речення зi свого листа.

Тiеi ж митi у кiмнатi запанувала тиша, яку одразу порушила Ханна, що принесла тарiлку з двома гарячими пирiжками i, поставивши ii на стiл, вийшла. Це були турновери. Ханна завжди готувала iх, коли дiвчата йшли на роботу. У свою чергу дiвчата називали цi пирiжки «муфтами», бо для них вони також були засобом для зiгрiвання холодних рук.

Попри будь-який настрiй чи зайнятiсть, Ханна обов’язково пекла iх, бо шлях до роботи у дiвчат був довгим i безрадiсним. Та й у бiдолах не було iншого обiду, а вони зазвичай поверталися додому о чотирнадцятiй.

– Обiйми своiх кошенят – це найкращi лiки вiд головного болю, Беттi. До побачення, Мармi. Ми сьогоднi поводилися погано, але додому повернемося, як i зазвичай – ангелами. Ходiм, Мег! – Джо потопталася на мiсцi, вiдчуваючи, що сьогоднi вони можуть вiдправитися в дорогу, не дотримавшись усiх процедур.

Вони завжди озиралися, перш нiж повернути за рiг, бо в цей час iхня матiр стояла бiля вiкна, усмiхалась i махаючи iм рукою. Чомусь здавалося, що вони не могли б прожити день без цього. І настрiй у них був би кепським, коли б не було цього останнього проблиску материнського тепла, що торкаеться своiх дiтей, наче сонячне свiтло.

– Якби Мармi замiсть поцiлунку вимахувала б нам кулаком, це послужило б уроком, який ми заслужили. Ми поводилися, як тварюки! – вигукнула Джо, потай нарiкаючи на снiжну погоду та сильний вiтер.

– Не використовуй такi жахливi слова, – долинув голос Мег десь з глибини шалi, в яку вона загорнулася, як черниця, що ховаеться вiд свiту.

– Менi подобаються гарнi сильнi слова, якi щось означають, – вiдповiла Джо, пiймавши свого капелюха, коли той вже майже злетiв з ii голови.

– Називай себе будь-якими iменами, якi тобi подобаються, але я не тварюка, не мерзотниця, й не негiдниця, i я не хочу, щоб мене так називали.

– Ти – зiпсована iстота, а сьогоднi – просто нестерпна, бо злишся, що не можеш весь час купатися в розкошi. Бiдненька, просто почекай, поки я зароблю достатньо грошей, i ти насолоджуватимеся каретами, морозивом i туфлями на пiдборах, букетами й рудоволосими хлопцями, з якими можна потанцювати.

– Яка ти смiшна, Джо! – сказала Мег нiби з докором, проте смiючись над сестриними жартами, якi вочевидь пiдбадьорили ii.

– На щастя для тебе, я хоч не надуваюсь скорботним повiтрям i намагаюся не бути похмурою, як ти. Ми маемо зберiгати наш гумор. Слава Богу, я завжди можу вiднайти щось смiшне, щоб не повiсити носа. Все, геть бурчання, повернiмося додому в гарному настроi.

Джо бадьоро поплескала сестру по плечу, коли настав час попрощатися. Вони тримали в руках по теплому турноверу, намагаючись бути веселими, незважаючи на зимну погоду, важку роботу й незадоволенi бажання молодостi, яка вимагала розваг.

Коли пан Марч втратив своi статки, намагаючись допомогти нещасному другу, двi старшi дiвчинки благали, щоб iм дозволили зробити щось для пiдтримки сiм’i, або хоча б заробити трохи грошей на власне утримання. Батьки не перечили, бо вiрили в те, що праця направляе юну енергiю в правильне русло i така людина рано здобувае свою незалежнiсть.

Маргарет знайшла мiсце гувернантки i вiдчула себе багатою, незважаючи на маленьку зарплату. Вона любила розкiш, а своею головною проблемою називала бiднiсть. Їй було важче, нiж молодшим сестрам миритися iз злиднями, бо добре пам’ятала, коли iхнiй будинок був повною чашею, а життя сповнене легкостi й задоволення. Мег намагалася не заздрити або виказувати незадоволення, але ж це цiлком природно, що молода дiвчина жадае красивих речей, веселих друзiв, достатку та щасливого життя.

Все це вона щодня бачила в будинку, де працювала. Старшi доньки Кiнгiв вже почати виходити у свiт. Вони вбиралися у витонченi бальнi сукнi, ходили в театри, на концерти, каталися на санях… Словом, Мег чула про веселi розваги всiх видiв, бачила, як розтринькуються грошi на непотрiб, а вона використала б iх з бiльшою користю. Почуття несправедливостi iнодi змушувало ii страждати, адже вона ще не знала, наскiльки багата на Божу милiсть, яка одна може зробити життя щасливим.

У свою чергу Джо отримала свою роботу випадково. Їхня тiтонька Марч через хворобу потребувала сторонньоi допомоги. Бездiтна старенька запропонувала вдочерити одну з дiвчат, коли в родини виникли проблеми, i була сильно ображена, що ii пропозицiю вiдхилили. Друзi говорили панi Марч, що вона втратила всi шанси на те, щоб iх згадали в останнiй волi багатоi родички. Але сiмейство Марч славилося своею впертiстю та прямотою: «Ми не можемо промiняти наших дiвчат навiсть на дюжину заповiтiв. Багатi чи бiднi, ми триматимемося разом, бо цим щасливi».

Певний час старенька не спiлкувалася з ними, аж поки випадково не зустрiла Джо у своеi подруги. Щось у смiшному образi та манерах племiнницi вразило ii, i вона запропонувала Джо допомагати iй. Це зовсiм не влаштовувало дiвчину, але нiчого кращого не було. На загальний подив, вона чудово ладнала зi своею дратiвливою родичкою. Звiсно, iнколи траплялися бурi, тодi Джо в ультимативнiй формi заявляла, що бiльше не повернеться до виконання своiх обов’язкiв. Однак пiсля цих слiв тiтка Марч швидко приходила до тями й посилала за нею з такою наполегливiстю, що дiвчина не могла вiдмовитися. Мабуть, насамперед тому, що гостра на язик стара ледi насправдi – в глибинi серця – подобалася Джо.

Не в останню чергу приваблювала Джо й велика бiблiотека, яку складали прекраснi книжки, що потерпали вiд пилу та павукiв пiсля смертi дядька Марч. Джо часто згадувала доброго старого джентльмена, який дозволяв iй будувати залiзницi й мости зi своiх великих словникiв, розповiдав iй iсторii про дивнi картинки зi своiх латинських книжок, купував листiвки та пригощав печивом щоразу, коли зустрiчав ii на вулицi. Нинi ця тьмяна кiмната з бюстами, що дивляться вниз з високих книжкових шаф, iз зручними стiльцями, глобусами i, найголовнiше, з безоднею книжок, котрi давали змогу Джо мандрувати, куди завгодно, була для неi мiсцем справжнього блаженства.

У тi години, коли тiтонька Марч дрiмала або була зайнята гостями, Джо поспiшала сюди, згорталася калачиком у крiслi, i поринала у вiршi, любовну та iсторичну прозу, оповiдi про подорожi, розглядала картинки, як справжнiсiнький книжковий хробак. Але це щастя зазвичай тривало недовго. Тiльки-но Джо дочитувалася до кульмiнацii в тiй чи тiй iсторii, найбiльш солодкого вiрша або в оповiдi про найнебезпечнiшу пригоду ii улюбленого мандрiвника, пронизливий голос одразу кликав ii: «Джозе-фiна! Джозе-фiна!». Тож iй доводилося поспiхом залишати свiй рай, щоб накручувати пряжу, мити пуделя або годинами читати тiтцi твори Белшема[8 - Вiльям Белшем (1752–1827) – англiйський письменник, якому належать працi з полiтики та iсторii. Прихильник Партii вiгiв.].

Тим часом у Джо були амбiцii. Вона мрiяла зробити щось дуже чудове. Щоправда, що саме, ще не знала, але в неi був час, щоб розiбратися в цьому. Читання надихало ii, тож вона була дуже незадоволена, коли ii вiдривали вiд книжок. Як i тим, що не мала змоги бiгати та iздити верхи стiльки, скiльки iй хотiлося. Палкий характер, гострий язик i неспокiйний дух часто ставали причиною конфлiктiв, а життя дiвчини було низкою зльотiв i падiнь – часом комiчних, часом жалюгiдних. Але наука, котру вона отримувала в тiтоньки Марч, була саме тим, що iй було потрiбно, а думка про те, що вона заробляе грошi на власне утримання, тiшила i робила щасливою, незважаючи на ненависне голосiння – «Джозе-фiна!».

Бет була дуже сором’язлива, щоб йти до школи. Вона спершу ходила туди, але це було випробування: бiдна дитина так страждала, що скоро вiд цiеi iдеi вiдмовилися, i вона стала навчатися вдома з батьком. Навiть коли вiн пiшов на вiйну, а мати всю свою енергiю вiддавала Спiльнотi допомоги солдатам, Бет сумлiнно вчилася самостiйно, ще й виконувала безлiч iншоi роботи. Вона була природженою домогосподаркою, всiляко допомагаючи Ханнi тримати будинок охайним та затишним, а единою нагородою за це волiла б мати любов ближнiх. Вона проводила довгi й тихi днi, що, проте, не здавалися iй самотнiми чи порожнiми, бо ii маленький свiт був заселений уявними друзями. Щоранку потрiбно було одягати шiстьох ляльок, бо Бет була ще дитиною й любила своiх вихованцiв так само, як i сестер. Серед ляльок Бет не було жодноi цiлоi, красивоi чи новоi, всi iграшки перейшли до неi вiд сестер, якi вже переросли дитячi iгри. Емi сказала, що iй не потрiбнi цi потвори, тому тi опинилися у повнiй власностi Бет.

Дiвчинка дуже дбайливо ставилася до них i навiть створила лiкарню для немiчних. Жодна шпилька нiколи не вставлялася в iхнi життево важливi органи, до них не промовлялося жодного рiзкого слова, нiякi удари або зневажливi дii не торкалися iхнього «тiла». Всi були нагодованi й одягненi, всi були рiвнi. Бет доглядала та пестила своiх пiдопiчних з любов’ю та нiжнiстю, якою повнилося серце дiвчинки.

Одне з цих нещасних створiнь колись належало Джо, i, провiвши бурхливе життя, опинилося серед дрантя у сумцi. Бiдолаху-iнвалiда врятувала Бет i доставила ii до притулку. У ляльки не вистачало верхньоi частини голови, тому ii нова господиня причепила до маленькоi голiвки акуратного капелюшка. Бiльш того, у ляльки не було нi рук, нi нiг, але Бет приховала й цi недолiки, загорнувши ii в ковдру й надавши найкраще лiжко. Якби хтось знав, скiльки турботи Бет придiляе нещаснiй ляльцi! Гадаю, це неодмiнно зворушило б серця людей, а то й трохи розсмiшило iх.

Вона приносила ляльцi квiти, читала iй книжки, виносила на вулицю, ховаючи пiд пальто, щоб та дихала свiжим повiтрям, спiвала колисковi й нiколи не лягала спати, не поцiлувавши ii брудне обличчя з нiжним шепотом: «Сподiваюся, в тебе будуть хорошi сни, моя бiднесенька».

У Бет були своi проблеми – так само, як i в iнших, i, будучи не ангелом, а дуже людяною маленькою дiвчинкою, вона часто плакала, як сказала б Джо, бо не могла брати уроки музики й грати на прекрасному пiанiно. Вона так сильно любила музику, так прагнула вчитися i так терпляче практикувалася на старому iнструментi, що здавалося, хтось мае зважити на це. Та нiхто не допомагав, проте нiхто й не бачив, як Бет витирала сльози з жовтих клавiш, якi вже були не здатнi створити гармонiйну мелодiю. Бет завжди плакала наодинцi. Вона спiвала, як маленький жайворонок, про свою роботу, нiколи не втомлювалася, допомагаючи Мармi чи дiвчатам, i день за днем з надiею говорила собi: «Я знаю, що коли-небудь я навчуся своеi музики, якщо я маю до цього хист».

У свiтi багато таких Бет, сором’язливих i тихих, що сидять по кутках до останнього й живуть для iнших так непомiтно, що нiхто не бачить iхнiх жертвоприношень, поки маленький цвiркун не перестане спiвати свою одноманiтну пiсеньку, i солодка, сонячна присутнiсть не зникне, залишаючи за собою тишу й тiнь позаду.

Якби хто-небудь запитав Емi, яке було найбiльше випробування в ii життi, вона б одразу вiдповiла: «Мiй нiс». Коли вона була дитиною, Джо випадково впустила ii у вiдро з вугiллям, i Емi була певна, що це падiння назавжди занапастило ii нiс. Вiн не був нi великим, нi червоним, як славнозвiсний нiс з роману Фредрики Бремер[9 - В оригiналi Луiза Олкотт вживае фразу «Petrea’s nose», натякаючи на героiню роману Фредрики Бремер – шведськоi письменницi, фемiнiстки та мандрiвницi (1801–1865). У ii творi «Дiм, або ж сiмейнi клопоти та iгри», в однiеi з героiнь – Петреi – великий нiс, про що вона постiйно шкодуе.], вiн був тiльки досить пласким та позбавленим деякого аристократизму. Проте нiхто так не вважав, окрiм неi, i вона робила все можливе, щоб приховати своi недолiки, але Емi страшенно хотiлося мати грецький профiль, i, щоб утiшити себе, вона постiйно малювала носи улюбленоi форми.

«Маленький Рафаель» – так ii називали сестри. В Емi справдi був талант художника: нiколи вона не почувалася такою щасливою, як пiд час малювання квiтiв, фей або iлюстрування iсторiй у дивний спосiб. Їi вчителi скаржилися, що замiсть того, щоб складати числа та розв’язувати задачi, вона покривае всю свою грифельну дошку тваринами, чистi сторiнки атласу, призначенi для копiювання карт, використовувалися з тiею ж метою, а на сторiнках книжок перiодично з’являлися карикатури найбезглуздiшого змiсту. Вона виконувала домашнi завдання абияк, але уникала доган через свiй хист до малювання.

Емi мала багато друзiв, любила спiлкуватися й легко заводила новi знайомства. В неi був запальний характер, харизма, яка притягувала до неi людей без будь-яких зусиль з ii боку. Оточуючих захоплювали ii природнi манери та витонченiсть, так само як i ii досягнення, оскiльки, крiм малювання, вона могла зiграти дванадцять мелодiй, плести гачком i читати по-французьки, промовляючи абсолютно правильно понад двi третини слiв. Вона вмiла по-особливому жалiбно сказати: «Коли тато був багатий, ми робили те-то й те-то», що було дуже зворушливо, а ii довгi слова та хитромудрi фрази дiвчата вважали «досконало елегантними».

Емi була неабияк розпещена, бо всiм хотiлося ii приголубити, i це невпинно пiдживлювало ii марнославство та егоiзм. Єдина рiч приводила ii до тями: вона мала доношувати одяг своеi кузини Флоренс. У мами кузини був не дуже витончений смак, й Емi глибоко засмучувалася, коли доводилося носити червоний каптур замiсть синього, позбавленi шарму сукнi й фартухи, якi iй не пасували. Незважаючи на те, що всi сукнi були дуже якiсно зшитi та лише трохи зношенi, художнi очi Емi сильно страждали вiд несмаку, особливо цiеi зими, коли ii шкiльна сукня мала тьмяно-фiолетовий колiр з жовтими цятками й без единоi прикраси.

– Моя едина розрада, – сказала вона Мег зi сльозами на очах – це те, що мама не чiпае моi сукнi та не обрiзае iх, навiть коли я вередую, як це робить мама Мерi Паркс. О, мiй Бог, це справдi жахливо, iнодi ii мама бувае такою розлюченою, що вкорочуе сукню до колiн, i тодi Мерi не може прийти в школу. Коли я думаю про цю дегенерацiю[10 - У перекладi А. В. Устиновоi та А. Д. Іванова мiститься припущення, що Емi полюбляе вживати «розумнi» слова, але часто плутае iх змiсти. Наприклад, цього разу явно малася на увазi «деградацiя», а не «дегенерацiя».], я вiдчуваю, що можу стерпiти навiть мiй плаский нiс i фiолетову сукню з жовтими цятками.

Мег була довiреною особою Емi та великим для неi авторитетом, тимчасом як через дивне тяжiння протилежностей Бет найкраще ладнала з Джо. Однiй тiльки Джо ця сором’язлива дитина розповiла про своi страхи i, як не дивно, Бет – бiльше, нiж будь-хто в родинi, могла справити благотворний вплив на свою вiдчайдушно-легковажну сестру.

Старшi дiвчатка теж ладнали мiж собою, кожна з них взяла опiку над однiею з молодших сестер й доглядали за ними по-своему, «граючись у маму», як вони це називали. Насправдi, тепер молодшi сестри слугували для старших ляльками, на яких цi маленькi жiнки могли випробовувати свiй материнський iнстинкт.

– У когось е якась цiкава iсторiя? В мене був такий похмурий день, що, мабуть, помру, якщо не почую чогось веселого, – сказала Мег, коли вони сидiли разом за шиттям у той вечiр.

– Тiтонька сьогоднi трохи чудила. Власне, все закiнчилося добре, тож я можу розповiсти вам про це, – почала Джо, яка дуже любила розповiдати iсторii. – Я читала цього нудного Белшема, як завжди, монотонно, бо тiтка вiд цього швидше засинае, а я дiстаю якусь хорошу книжку й читаю, як навiжена, поки вона не прокинеться. Але сьогоднi я теж задрiмала, та перш нiж остаточно заснути, так голосно позiхнула, що вона запитала мене, чи не збираюсь я проковтнути цю книжку. «З радiстю, якщо в такий спосiб менi вдасться з нею покiнчити», – вiдповiла я, намагаючись не бути надто зухвалою. Потiм вона прочитала менi довгу лекцiю про моi грiхи й сказала, щоб я сидiла й обмiрковувала iх, поки вона «забудеться» на хвилинку. Але насправдi пiсля цього добудитися ii непросто. Тож щойно я побачила, що голова тiтоньки Марч почала хилитися донизу – ну прямо, як тяжка жоржина на тоненькому стебельцi! – витягла з кишенi «Векфiлдського священника»[11 - «Векфiлдський священник» – роман англiйського письменника, яскравого представника сентименталiзму Олiвера Голдсмiта (1730–1774).] й почала читати, одним оком поглядаючи у книжку, а другим – на тiтку. Але не змогла не розсмiятися, коли дiсталася мiсця, де вони всi падали у воду. Тiтка, зрозумiло, прокинулася. Слiд зазначити, що вона завжди добрiшае пiсля сну, а цього разу навiть звелiла менi трохи почитати i iй ту легковажну книжку, яку я обрала замiсть гiдного й повчального Белшема. Я старалася, як могла, щоб iй вона сподобалася, тож почула: «Щось я не розумiю, про що тут йдеться. Повертайся i починай спочатку, дитя». Тож я повернулася туди, де починаеться опис сiмейства Прiмроз. В якийсь момент читання виснажило мене, тож я зупинилася на захоплюючому мiсцi й смиренно сказала: «Боюся, це стомлюе вас, панi. Може, менi зупинитися?». Вона схопила плетиво, яке випало було з ii рук, кинула на мене гострий погляд поверх окулярiв, i коротко вiдповiла: «Завершiть цю главу, ледi, й не смiйте менi грубити».

– Так що, iй справдi сподобалася? – запитала Мег.

– Вона, звiсно, не зiзналася в цьому! Але дозволила старому Белшему вiдпочити, i коли я побiгла за моiми рукавичками сьогоднi вдень, вона сама читала «Священника», та ще й так захопилася, що не почула, як я смiюся й пританцьовую у передпокоi вiд радостi. Ех, як було б добре, якби вона обрала цю книжку для читання! Тiтонька! Яке б могло бути в неi життя зi всiма ii грошима! Але, направду, я iй не заздрю з усiма ii грошима. Бо, здаеться, проблем у неi часто бувае не менше, нiж у нас, – додала Джо.

– Це нагадало менi, – сказала Мег, – що в мене теж е, що розповiсти. Це не така смiшна iсторiя, як у Джо, але я багато думала про це, коли повернулася додому. Сьогоднi Кiнги були наче не в собi, i один з дiтей сказав менi, що його старший брат зробив щось жахливе, i тато вiдiслав його. Я чула, як панi Кiнг плакала, а мiстер Кiнг розмовляв дуже голосно. Грейс i Елен вiдвертали обличчя, коли проходили повз мене, тому я не бачила, наскiльки червоними й опухлими були iхнi очi. Зрозумiло, я не ставила жодних запитань, але менi було дуже шкода iх, i я щаслива, що в мене нема таких дикуватих братiв, якi коять злi справи й ганьблять сiм’ю.

– Гадаю, що зганьбитися самiй, наприклад, у школi, набагато гiрше, нiж все, що можуть зробити поганi хлопцi, – сказала Емi, хитаючи головою, наче ii життевий досвiд був значним. – Сюзi Перкiнс прийшла сьогоднi в школу з такою красивою червоною каблучкою, та ще й у виглядi серця! Менi страшенно хотiлося мати таку саму! Так ось, вона намалювала карикатуру на мiстера Девiса з жахливим носом та горбом, i пiдписала це словами на повiтрянiй кульцi, що випливае з його рота: «Юнi ледi, я не зводжу з вас погляду!». Ми засмiялися, i раптом його погляд зупинився на нас, i вiн наказав Сюзi пiдняти ii дошку. Вона перелякалася, але все-таки зробила це, i, як гадаете, що вiн зробив? Вiн схопив ii за вухо – за вухо! Просто уявiть, як це жахливо! А потiм змусив стояти з дошкою в руках цiлих пiвгодини, щоб всi могли бачити цю ганьбу.

– Хiба дiвчата не смiялися над карикатурою? – запитала Джо, якiй смакували подiбнi ситуацii.

– Смiялися? Нi! Вони сидiли нерухомо, як мишi, а Сюзi плакала. Це жахливо. В цей момент я зовсiм iй не заздрила, бо вiдчувала, що мiльйони каблучок у виглядi серця не зробили б мене щасливою пiсля такого болiсного приниження, – сказала Емi й продовжила свою роботу, гордо усвiдомлюючи своi чесноти й радiючи успiшному проголошенню двох довгих монологiв на одному диханнi.

– Сьогоднi вранцi я теж побачила дещо, що менi сподобалося, i я хотiла розказати про це за обiдом, але забула, – сказала Бет, одночасно приводячи в порядок кошик Джо, в який вона перевернула чашку. – Коли я пiшла купити кiлька устриць для Ханни, я побачила в рибному магазинi пана Лоуренса. Вiн мене не бачив, бо я сховалася за бочку з рибою, а вiн був зайнятий розмовою про риболовлю з паном Каттером. Аж ось якась бiдна жiнка увiйшла до крамнички з вiдром i шваброю, запитавши пана Каттера, чи дозволить вiн iй прибрати у крамницi в обмiн на рибу, бо вона не обiдала i iй нема чим годувати своiх дiтей. Але пан Каттер кудись поспiшав i досить роздратовано вiдповiв: «Нi», тому вона вже збиралася йти, виглядаючи голодною й нещасною. Аж ось пан Лоуренс пiдчепив велику рибу зiгнутим кiнцем своеi палицi й простягнув iй. Вона дуже зрадiла й одночасно здивувалася, взяла рибину прямо в руки i дякувала йому знову й знову! Вiн сказав iй «пiти й приготувати це». Яка вона була щаслива! Хiба це не гарний вчинок з його боку? О, вона виглядала так смiшно, обiймаючи велику слизьку рибу й сподiваючись, що «лiжко пана Лоуренса на небесах буде дуже м’яким».

Дiвчата вiд душi посмiялися над iсторiею Бет, а потiм попросили у своеi матерi щось розповiсти, i пiсля хвилинного роздумування, вона серйозно сказала: «Сьогоднi, займаючись кроем фланелевих курток, я була одна в кiмнатi, й постiйно думала про нашого батька. Мене охопило хвилювання, бо чомусь уявила, якими ми будемо самотнiми й безпорадними, якщо з ним щось станеться. Це було зовсiм не мудро з мого боку – думати про таке, але я продовжувала хвилюватися, поки не прийшов якийсь старий iз замовленням щодо одягу. Вiн сiв поруч зi мною, i я почала говорити з ним, бо вiн виглядав бiдним, втомленим i теж схвильованим. «Чи е в тебе сини в армii?», – запитала я, тому що записка, яку вiн принiс, була для мене. «Так, панi. У мене було четверо синiв, але двох вбили, один потрапив у полон, а я iду до найменшого, який дуже захворiв i лежить у вашингтонськiй лiкарнi», – вiдповiв вiн тихо. «Ви багато зробили для своеi краiни, пане», – сказала я, вiдчуваючи тепер повагу, а не жалiсть. «Не бiльше, нiж варто було б, панi. Я пiшов би сам, якби мiг. Але вiд мене тепер нема жодноi користi, тож я вiддав своiх хлопчикiв i зовсiм не шкодую про це». Вiн говорив так весело, виглядав настiльки щирим, i, здавалося, був такий радий вiддати все, що в нього було, що менi стало соромно за себе. Я вiддала одну людину й занадто багато думаю про це, а вiн вiддав чотирьох синiв, не знаючи, що з ними станеться. Моi дiвчата всi вдома, щоб утiшити мене, а його останнiй син чекае на батька за багато миль, щоб, можливо, попрощатися з ним! В ту мить я вiдчула себе настiльки багатою, такою щасливою, думаючи про свое благословення, що дала йому трохи грошей i подякувала вiд щирого серця за урок, який вiн менi дав.

– Розкажи ще iсторiю, мама, з моральним духом, як ось ця. Менi подобаеться мiркувати над ними, вони такi справжнi й водночас захоплюючi, – сказала Джо пiсля хвилинного мовчання.

Панi Марч посмiхнулася й одразу почала нову оповiдь, бо багато рокiв розповiдала iсторii цiй маленькiй аудиторii, тож знала, як iй догодити.

– Колись давно жили чотири дiвчинки. У них всього вистачало – води, iжi, одягу, усiляких забавок, добрих друзiв, батьки iх нiжно любили. Та все-таки це iх не задовольняло, – тут слухачки перекинулися хитрими поглядами та знову взялися старанно шити, а мати продовжила: – Цi дiвчатка дуже хотiли бути хорошими, щодень вони приймали багато важливих та правильних рiшень. Але надовго iх не вистачало, тож вони постiйно говорили: «Якби тiльки ми мали ось це…» або «Якби ми тiльки могли зробити ось це…», зовсiм забувши, скiльки в них вже всього було. Тому вони запитали одну стареньку чаклунку, яке заклинання треба використати, щоб стати щасливими, i вона сказала: «Коли ви вiдчуваете невдоволення, подумайте про те, що ви маете, i будьте вдячнi», – тут Джо швидко пiдняла очi, нiби збираючись заговорити, але передумала, зрозумiвши, що iсторiя ще не закiнчена. – Дiвчатка були дуже розумними, тому вони вирiшили скористатися ii порадою, i яким було iхне здивування, коли вiдчули, наскiльки iм стало добре. Одна з них зрозумiла, що грошi не можуть захистити будинок та сiм’ю багатих людей вiд сорому, iнша – що, хоч вона й була бiдною, проте мала бiльше щастя – з ii юнiстю, здоров’ям i хорошим настроем, нiж якась примхлива жiнка похилого вiку, яка не могла насолоджуватися всiма зручностями, якi мала, третя дiвчинка зрозумiла, що допомагати служницi готувати обiд – це складно й iнодi неприемно, але ще важче просити милостинi, щоб мати цей обiд, четверта ж усвiдомила, що навiть каблучки, схожi на серця, не так цiннi, як хороша поведiнка. Тож дiвчата вирiшили припинити скаржитися й насолоджуватися тим, що в них вже е, намагаючись не втратити своi скарби, а навпаки – примножити iх. Тож, я вважаю, що вони нiколи не розчаруються й не пошкодують, що дослухалися до поради старенькоi чаклунки.

– Ох, Мармi, це дуже хитро з твого боку – звернути нашi власнi iсторii проти нас i дати нам проповiдь замiсть казки! – вигукнула Мег.

– Менi подобаеться така проповiдь. Це те, про що говорив нам батько, – задумливо сказала Бет, встромляючи голки в подушечку Джо.

– Я не так сильно скаржуся, як iншi, i тепер буду обережнiшою, нiж будь-коли, бо отримала попередження на прикладi Сюзi, – сказала Емi.

– Нам потрiбен був цей урок, i ми зважатимемо на нього. Якщо ми це зробимо, просто скажи нам, як це робила стара Хлоя у «Хатинцi дядька Тома», щоб ми пам’ятали про те, чим благословив нас Бог i в чому наша користь, – додала Джо, яка, звiсно, була так само захоплена цiею маленькою проповiддю, але не могла показати це повною мiрою, зважаючи на свою веселу натуру. Адже любила посмiятися навiть над найсерйознiшою iсторiею.




Роздiл п’ятий

Сусiдськi взаемини







– І що ти збираешся робити? – запитала Мег одного снiжного дня, коли ii сестра бродила по вiтальнi в гумових чоботях, старому плащi з каптуром, тримаючи в однiй руцi з мiтлу, а в другiй – лопату.

– Йду попрацювати, – вiдповiла Джо з бешкетним блиском в очах.

– А хiба двох довгих прогулянок цього ранку не досить? Сьогоднi холодно й похмуро, я б радила тобi залишитися в теплi та сухостi, як я, – сказала Мег, зiщулившись вiд однiеi лише думки про те, як морозно надворi.

– Як-то кажуть, слухай поради та роби навпаки! Не можу я залишатися вдома цiлий день, наче кiшка, я не люблю дрiмати бiля багаття. Менi подобаються пригоди, i я збираюся iх знайти.

Мег пiдсунулася ближче до камiна, зосередившись на читаннi «Айвенго», а Джо вирушила розчищати дорiжку. Снiг був легким, i, швидко працюючи мiтлою, вона незабаром пройшлася по всiх стежках саду, щоб Бет могла, коли зiйде сонце, спокiйно виводити своiх ляльок на свiже повiтря. Сад вiддiляв будинок сiмейства Марч вiд будинку пана Лоуренса. Вони розташувалися в передмiстi, яке все ще походило на село, з гаями й клумбами, великими садами й тихими вулицями.

Низька огорожа роздiляла цi два маетки. Старий коричневий будинок Марчiв, що виглядав дещо вбого без виноградних лоз, якi влiтку покривали його стiни, i квiтiв, що в теплi днi прикрашали подвiр’я. По iншу бiк знаходилася велична кам’яниця, у якiй явно було повно всiляких зручностей та розкошi, вiд флiгеля з каретами до доглянутих дорiжок, що вели в зимовий сад, а в самому будинку, коли на вiкнах вiдкривалися штори, виднiлися гарнi речi.

І все-таки цей будинок справляв враження неживого, бо на галявинi не бавилися жвавi дiти й жодне материнське обличчя нiколи не посмiхалося з вiкна, мало хто туди заходив i виходив, крiм старого пана, його онука та слуг.

Для живоi уяви Джо цей прекрасний будинок здавався якимось зачарованим палацом, сповненим пишнотами i таiнами, речами, яких нiхто нiколи ще не бачив. Вона давно хотiла побачити, що там приховано й познайомитися ближче з малим Лоуренсом, який, здавалося, хотiв мати друзiв, але не знав, як заговорити з людьми. Пiсля балу Джо додалося нетерплячки, i вона придумала багато хитрощiв, щоб подружитися з ним, але останнiм часом хлопця нiхто не бачив. Джо вже почала думати, що вiн поiхав, аж ось одного разу його смугляве обличчя з’явилося у вiкнi верхнього поверху. Вiн задумливо дивився на iхнiй сад, де Бет та Емi гралися в снiжки.

«Цей хлопчик страждае без компанii та веселощiв, – подумала Джо. – Його дiдусь не знае, що для нього добре, а що погано й тримае його пiд замком на самотi. Йому потрiбна компанiя веселих хлопцiв, з якими можна погратися, або хтось молодий i жвавий. Гадаю, в мене б вистачило смiливостi, щоб пробратися туди й сказати старому пановi правду!»

Ця iдея потiшила Джо, яка любила смiливi вчинки й завжди шокувала Мег своею поведiнкою. План «пробратися туди» не був забутий. І коли настав снiжний день, Джо вирiшила спробувати провернути цю аферу. Вона побачила, як пан Лоуренс поiхав з обiйстя, а потiм вискочила до саду, щоб розчистити собi шлях до огорожi. Тут вона зупинилася й озирнулася навколо. Все тихо, фiранки на нижнiх вiкнах щiльно затуленi, слуг не видно, та й взагалi нiчого не видно, крiм кучерявоi чорнявоi голови, що спиралася тонкою рукою на пiдвiконня верхнього вiкна.

«Ось вiн, – подумала Джо, – бiдний хлопчик! У цей похмурий день зовсiм один i хворий. Це так сумно! Я кину снiжку i змушу його подивитися на мене, а потiм заговорю з ним».

Снiжка точно влучила в шибку, i чорнява голова вiдразу повернулася, вiкно вiдчинилося, звiдти визирнуло обличчя, яке за хвилину втратило свiй млявий вигляд – великi очi прояснилися, а рот почав усмiхатися. Джо кивнула, засмiялася й помахала своею закорючкою-мiтлою, крикнувши:

– Як вашi справи? Чи ви не захворiли?

Лорi прохрипiв з вiкна таким голосом, наче то був не хлопчик, а ворон:

– Вже трохи краще, дякую. У мене була сильна застуда, i я десь з тиждень пролежав у лiжку.

– О, менi так шкода! Чим ви себе розважаете?

– Нiчим. Тут нудно, як у могилi.

– А книжки? Хiба ви не читаете книжки?

– Читаю, так, але потроху, бо менi не дозволяють напружувати очi.

– А чи не може хтось читати вам вголос?

– Дiдусь iнодi так робить, але моi книжки йому не цiкавi, а постiйно просити Брука я не люблю. – Чому до вас не приходять гостi?

– Я нiкого особливо не хочу бачити. Хлопцi, яких я знаю, дуже галасливi, тож вiд них у мене болить голова.

– У вас немае якоiсь милоi знайомоi дiвчини, яка б почитала вам вголос та розвеселила?

– Не знаю жодноi такоi.

– Але ви знаете мене, – почала було Джо, але потiм розсмiялася й зупинилася.

– Знаю, справдi! Так i зроблю! Ви прийдете до мене в гостi? Дуже прошу! – вигукнув Лорi.

– Я, звiсно, не дуже тиха й мила, але я прийду, якщо мама дозволить менi. Пiду й спитаю ii. Зачинiть вiкно, поводьтеся чемно й чекайте, поки я прийду.

З цими словами Джо взяла свою мiтлу й пiшла в будинок, думаючи, що скаже Мармi. Ця iдея iз запрошенням Джо в гостi дуже захопила Лорi, тож вiн потихеньку готувався до ii вiзиту, оскiльки, як сказала панi Марч, вiн був «маленьким джентльменом» i вшанував майбутню гостю, причесавши свое кучеряве волосся, пристебнувши свiжий комiрець та прибравшись у кiмнатi, яка, незважаючи на пiвдюжину слуг, була не така вже й акуратна. Скоро пролунав гучний дзвiнок, а за ним – рiшучий голос, що запитував «панича Лорi». Одразу пiсля цього молодий слуга вбiг до кiмнати Лорi, повiдомивши, що молода ледi чекае на нього.

– Добре, покажи iй, куди йти, це панна Джо, – сказав Лорi, пiдходячи до дверей своеi маленькоi зали, щоб зустрiтися з Джо, яка виглядала вельми невимушено, з накритим блюдом в однiй руцi й трьома кошенятами Бет – в iншiй.

– Ось я, ось пакунок з маминими лiками та iнший баласт, – сказала вона бадьоро. – Мама приготувала це з любов’ю, i була рада, якщо я зможу зробити що-небудь для вас. Мег хотiла, щоб я принесла трохи ii бланманже, вона чудово готуе цей десерт, а Бет подумала, що ii кiшки стануть вам у пригодi. Я знала, що ви будете смiятися, але я не могла вiдмовитися, вона так хотiла щось зробити.

Найцiкавiше, що кумедна передачка вiд Бет була тим, що повнiстю захопило Лорi. Граючись iз кошенятами, вiн майже забув про свою сором’язливiсть та здавався дуже товариським.

– Це виглядае занадто красиво, щоб iсти, – сказав Лорi, посмiхаючись вiд задоволення, коли Джо вiдкрила блюдо й показала бланманже, оточенi гiрляндою з зеленого листя й червоних квiток улюбленоi геранi Емi.

– Та ну, пусте, вони тiльки хотiли показати свою прихильнiсть до вас. Скажiть служницi подати десерт вам до чаю. Це настiльки легка iжа, що ви зможете з’iсти ii навiть з хворим горлом. Яка все-таки у вас затишна кiмната! – вигукнула Джо, яка любила перестрибувати з однiеi теми на iншу.

– Вона могла б бути затишною, так, але покоiвки такi ледачi, що я навiть не знаю, як змусити iх пiдтримувати тут порядок. Хоча мене це не дуже турбуе.

– Це дрiбницi, якщо хочете, я можу привести тут усе до ладу хвилини за двi, потрiбно всього лиш почистити камiн, а значить – i речi, поставленi на камiнну дошку. Так, – сюди поставимо книжки, пляшки залишимо там, i ваш диван… його треба повернути до свiтла. Трохи струсимо подушки… ну, ось, тепер краще.

І це справдi було так, бо вони смiялися, розмовляли, поки Джо розставляла речi по мiсцях, подарувавши кiмнатi абсолютно iншу атмосферу. Лорi дивився на неi у шанобливому мовчаннi, i коли вона поманила його до себе на диван, вiн сiв, зiтхнувши iз задоволенням та вдячнiстю…

– Ви – янгол! Я саме так i хотiв влаштувати все в цiй кiмнатi. А тепер, будь ласка, сядьте на великий стiлець i дозвольте менi зробити що-небудь приемне для вас.

– Нi, нi, що ви, це я прийшла, щоб розважати вас. Я можу почитати для вас вголос, якщо ви хочете. – i Джо з любов’ю подивилася на кiлька привабливих книжок поблизу.

– Дякую! Я прочитав все це, i якщо ви не заперечуете, волiв би просто поговорити, – вiдповiв Лорi.

– Звiсно! Я, як почну, то можу говорити весь день. Бет каже, що я нiколи не знаю, коли зупинитися.

– Бет – це рожевощока дiвчинка, що майже весь час сидить вдома й лише iнодi виходить з маленьким кошиком? – запитав Лорi з iнтересом.

– Так, це Бет. Вона моя сестра. Якби ви знала, який в неi нiжний характер!

– Тодi симпатична дiвчина – Мег, а кучерява – то Емi, я вгадав?

– Так! Але як ви про це дiзналися?

Лорi почервонiв, але потiм досить вiдверто вiдповiв:

– Ну, бачите, я часто чую, як ви кличете одна одну, i коли я тут один, то часто спостерiгаю за вашим будинком. У вас завжди такий гарний настрiй, менi здаеться. Прошу вибачення за грубiсть, але iнодi ви забуваете опустити штори бiля вiкна, де стоять квiти. А коли лампи засвiченi, це все одно, що дивитися на картину. Я бачу вогонь в камiнi i всiх вас. Бачу, як ви накриваете на стiл разом з вашою матiр’ю. Вона сiдае якраз напроти вiкна, а ii обличчя трохи закривають квiти. Це виглядае так мило, що я не можу не спостерiгати за цим. У мене, як ви знаете, немае матерi… – Лорi зупинився, тицьнувши палицею у камiн, щоб приховати легке посмикування губ, яке вiн не мiг контролювати, та одночасно поправити хмиз.

Спустошений погляд Лорi дiстався до серця Джо. Вона плекала в собi риси вiдвертостi та прямоти i в своi п’ятнадцять рокiв була такою ж невинною й щирою, як маленька дитина. Лорi був хворим та самотнiм, i, вiдчуваючи це, Джо враз оцiнила те щастя, яке в неi було. Вона з радiстю спробувала б подiлитися ним з Лорi. Їi обличчя сяяло доброзичливiстю, а зазвичай рiзкий голос зробився надзвичайно нiжним:

– Ми бiльше нiколи не зашторюватимемо вiкна, тож ви зможете дивитися на наш будинок, коли схочете. Але, насправдi, куди краще було б не спостерiгати за нами з вiкна, а прийти у гостi. Наша мама вам сподобаеться, я певна, вона дуже добра. Бет могла б заспiвати для вас, а Емi – станцювати. Мег i я точно розсмiшили б вас нашими кумедними сценiчними талантами. Словом, у нас весело. Як гадаете, вам дозволять завiтати до нас?

– Якби ваша мати запитала про це дiдуся, вiн би радо погодився. Вiн дуже добрий, хоч не виглядае таким. Насправдi, дiдусь дозволяе менi значною мiрою робити те, що менi подобаеться, тiльки боiться, що я обтяжуватиму малознайомих людей, – почав Лорi, обличчя якого ставало дедалi свiтлiшим i бадьорiшим.

– Ми не чужi, не малознайомi, ми – сусiди, i вам не потрiбно думати, що ви когось турбуватимете чи обтяжуватимете. Ми хочемо познайомитися з вами ближче. Власне, ми досить довго живемо тут, i вже встигли познайомитися зi всiма сусiдами, окрiм вас.

– Рiч у тiм, що дiдусь живе серед своiх книжок, i не дуже цiкавиться тим, що вiдбуваеться зовнi. Пан Брук, мiй наставник, не живе з нами, тож менi немае з ким кудись ходити, тому я просто залишаюсь у будинку i насолоджуюся власною компанiею.

– Це погано. Вам слiд набратися смiливостi i пiти вiдвiдати сусiдiв чи друзiв. З часом вас почнуть запрошувати в гостi, на рiзнi заходи й тодi у вас з’явиться багато друзiв, яких можна вiдвiдувати. Не зважайте на сором’язливiсть. Вона швидко минеться, коли ви почнете виходити з дому.

Лорi знову знiтився, але не образився на те, що його «звинуватили» у сором’язливостi, бо Джо говорила про це так щиро, що сердитися на неi було неможливо.

– До речi, вам подобаеться ваша школа? – запитав хлопчик, пiсля невеликоi паузи, змiнюючи тему. Лорi трохи засоромився, а тому на деякий час втупився на вогонь.

– Я не ходжу до школи, я вже самостiйна дiвчина. Натомiсть вiдвiдую свою тiтку, щоб допомагати iй та розважати ii нудну душу, – вiдповiла Джо.

Лорi вiдкрив рот, щоб поставити ще одне запитання, але, вчасно згадав, що було б недоречно настiльки настирно втручатися у справи iнших людей. Тож вiн знову замовк, почуваючись нiяково.

Джо подобалася його манера зберiгати тактовнiсть, але сама була не проти того, щоб посмiятися над тiтонькою Марч, тому продовжила розповiдь, з гумором намалювавши словесний портрет i самоi метушливоi родички, i ii вгодованого пуделя, i папуги, навченого говорити по-iспанськи. Особливу увагу присвятила своему улюбленому мiсцю – бiблiотецi.

Лорi ця жива картина дуже сподобалося, особливо, коли вона розповiдала про якогось старенького пана, який одного разу прийшов до тiтоньки Марч, вiдпускаючи комплiмент за комплiментом. Старенький гiсть так захопився цiею справою, що не помiтив, як Пол – папуга тiтки Марч – ухопив його перуку. Уявивши це, хлопчик вiдкинувся на спинку стiльця i смiявся так, що з його очей потекли сльози, а покоiвка навiдалася до кiмнати, щоб зрозумiти, в чому справа.

– О! Це просто шедеврiально! Розкажете щось iще? – сказав вiн, пiднявши обличчя над високою диванною подушкою.

Натхненна цим маленьким успiхом, Джо розповiдала Лорi про всi своi п’еси, дiлилася планами, надiями й страхом за долю батька. Джо описувала Лорi найцiкавiшi подii маленького свiту, в якому жили сестри. Потiм вони говорили про книжки, i, на радiсть Джо, з’ясувалося, що Лорi любить iх так само, як i вона, й читав навiть бiльше.

– Якщо вам так подобаються книжки, спускайтеся вниз та подивiться нашi. Дiдусь поiхав, тож вам не потрiбно боятися, – сказав Лорi, встаючи з дивану.

– Я нiчого не боюся, – вiдповiла Джо, хитнувши головою.

– І все-таки, гадаю, у вас е якесь слабке мiсце, хоч, справдi, дiдуся боятися не варто, – вигукнув хлопчик, дивлячись на неi з великим захопленням. Але глибоко в душi вiн знав, що насправдi вони мають всi пiдстави трохи боятися старого пана. Особливо, якщо вiн повернеться не в гуморi.

Атмосфера всього будинку справляла тепле враження. Лорi повiльно вiв Джо через кiмнати, щоб вона встигла розглянути все, що ii зацiкавило. І ось, нарештi, бiблiотека. Гостя заплескала в долонi й почала стрибати – так було завжди, коли ii радостi не було меж. У бiблiотецi були не лише книжки, а й картини, статуi, рiзнi заскленi маленькi шафки, повнi монет i раритетних речей, стiльцi у формi гондоли з дуже вiдкинутою спинкою, дивнi столи, бронзовi прикраси, i, що найприемнiше, тут знаходився величезний вiдкритий камiн, прикрашений декорованими кахлями.

– Яке багатство! – зiтхнула Джо, занурюючись у глибину велюрового стiльця. – Теодор Лоуренс, ви маете бути найщасливiшим юнаком у свiтi, – захоплено додала дiвчина.

– Хлопець не може жити одними лише книжками, – хитнув головою Лорi й сiв навпроти.

Вiн хотiв було сказати щось ще, аж тут продзвенiв дзвiнок, i Джо злетiла зi стiльця, з тривогою вигукуючи:

– О, Боже! Це ваш дiдусь!

– То й що? Ви ж казали, що вам немае чого боятися, – вiдповiв Лорi, в голосi якого чулися нотки сарказму.

– Гадаю, я все-таки трохи боюся його, але не знаю, чому. Адже Мармi сказала, що я можу прийти до вас у гостi, i я не думаю, що вам стало вiд цього гiрше, – сказала Джо, трохи заспокоiвшись. Проте погляду вiд дверей не вiдвела.

– Менi набагато краще, i я дуже вам вдячний. Тiльки боюся, що ви втомилися вiд розмов зi мною. Це було так приемно, що я не мiг зупинитися, – з вдячнiстю мовив Лорi.

– Там лiкар, пане. Вiн хоче оглянути вас, – сказала служниця, зайшовши до кiмнати.

– Ви не заперечуете, якщо я залишу вас на хвилину? Мабуть, треба побачити лiкаря, – галантно мовив Лорi до своеi гостi.

– Звiсно! Тут так гарно, що я iз задоволенням почекаю вас, – сказала Джо, захоплено розглядаючись навколо.








Тож Лорi пiшов, залишивши гостю розважати себе самостiйно. Вона стояла перед прекрасним портретом старого пана, коли дверi знову вiдчинилися. Не обертаючись, Джо рiшуче сказала:

– Тепер я впевнена, що не маю боятися пана Лоуренса, бо в нього добрi очi. Хiба що дещо похмурий вираз обличчя, можливо, тому, що виглядае як дуже владна й вольова людина. Вiн не такий красивий, як мiй дiдусь, але подобаеться менi.

– Дякую, панно, – сказав грубий голос позаду неi, а там, на ii превеликий жах, стояв старий мiстер Лоуренс.

Бiдна Джо почервонiла, ii серце почало битися ще швидше, коли вона усвiдомила те, що сказала. Кров ударила iй в голову, але за якусь хвилину вона опанувала себе i дике бажання втекти потроху зникало. Адже дiвчата смiялися б над нею за цей вчинок. Тож Джо почала гарячково розмiрковувати, як вийти з делiкатноi ситуацii. Ще один погляд, кинутий на пана Лоуренса, засвiдчив, що живi очi пiд густими бровами були добрiшими, нiж на портретi. У них Джо вгледiла хитринку, тож ii страх майже зник. Грубий голос, мiж тим, став ще суворiшим. Пiсля короткоi паузи, старий пан запитав Джо:

– То ти мене не боiшся, так?

– Лише трохи, пане.

– І ти не вважаеш мене таким же гарним, як твiй дiдусь?

– Не зовсiм, пане.

– І в мене е величезна воля, чи не так?

– Я тiльки сказала, що думаю так.

– Але я тобi подобаюся, незважаючи на це?

– Так, пане.

Ця вiдповiдь явно йому сподобалась. Вiн коротко засмiявся, потиснув дiвчинi руку, а потiм, поклавши палець пiд пiдборiддя, пiдняв ii голову i, роздивившись обличчя, вiдпустив, промовивши з поклоном:

– У тебе дух дiдуся, але не його зовнiшнiсть. Вiн був хорошою людиною, моя мила, i, що важливiше, смiливим i чесним, i я пишаюся тим, що був його другом.

– Дякую, пане! – пiсля його слiв Джо почувалася цiлком комфортно, бо зрозумiла – з паном Лоуренсом можна бути вiдвертою.

– Що ви тут робили з моiм хлопчиком? – прозвучало його наступне – досить iдке – запитання.

– Я лише намагалася бути доброю сусiдкою, пане, – i Джо розповiла, як вiдбувався ii вiзит.

– Гадаеш, йому потрiбно трохи пiдняти настрiй?

– Так, сер. На мою думку, вiн почуваеться самотнiм, тож компанiя молодих людей, можливо, пiде йому на користь. Ми всього лиш дiвчатка, але будемо радi допомогти, якщо зможемо, бо не забули той чудовий рiздвяний подарунок, який ви послали нам, – нетерпляче сказала Джо.

– Та ну, пусте! Це була iдея мого хлопчика. До речi, як там та бiдна жiнка?

– Добре, сер, – Джо заходилася швидко переповiдати про нещасне сiмейство Гуммель, а також про те, що Мармi змогла знайти пiдтримку для цiеi жiнки та ii дiтей у багатших, нiж сiм’я Марч, родин.

– Вона просто пiшла в батька, той теж завжди намагався робити добрi справи. Одного дня я прийду, щоб побачити вашу матiр. Скажiть iй про це. О, чуете? Це дзвоник до чаю. Тепер ми п’емо чай трохи ранiше, бо мiй хлопчик хворiе. Тож спускайся до iдальнi та продовжуй бути доброю сусiдкою.

– Якщо тiльки ви справдi хочете цього, пане.

– Я не питав би вас, якби не хотiв. – i тут мiстер Лоуренс зi старомодною ввiчливiстю подав iй руку.

«Що б Мег сказала на це?», – подумала Джо, коли спускалася до iдальнi. ЇЇ очi аж танцювали вiд радостi, коли вона уявляла, що розповiдае цю iсторiю своiм домашнiм.

– Агов! Що ти там робив, мале чортеня? – гукнув старий пан, коли Лорi збiгав униз сходами i здивовано подивився на Джо, яка йшла пiд руку з його грiзним дiдом.

– Я не знав, що ви прийдете так рано, пане… – почав було вiн.

– Це очевидно, бо iнакше ви б не стрибали по сходах. Ходiмо пити чай, але поводьтеся, як джентльмен! – i, ласкаво потягнувши хлопчика за волосся, пан Лоуренс пiшов вперед, позаду йшов Лорi, у якого постiйно мiнявся вираз обличчя. Це було так кумедно, що Джо ледь стримувалася, щоб не засмiятися.

Старий пан Лоуренс мовчки випив чотири чашки чаю, уважно спостерiгаючи за молодими людьми, якi незабаром почали базiкати, мов старi друзi. Тож вiд нього не сховалися змiни в поведiнцi онука. Обличчя хлопчика рум’янилося, свiтилося життям, вiн став бадьорiшим, багато смiявся.

«Вона мае рацiю, хлопець самотнiй. Я подивлюся, що цi малi дiвчатка можуть зробити для нього», – подумав пан Лоуренс. Йому подобалась Джо, бо вона, здавалося, розумiла хлопчика майже так само добре, як нiби сама була ним.

Якби Лоуренс був тим, що Джо називала «непристойним i божевiльним», вона взагалi б не змогла з ним спiлкуватися, бо такi люди завжди робили ii боязкою й незграбною. Та в доброзичливостi сiмейства Лоуренсiв вона вже не сумнiвалася, тому могла бути собою i, як наслiдок, справила на них хороше враження. Коли чаювання закiнчилося, Джо зазбиралася додому, однак Лорi сказав, що йому ще е що iй показати.

Юнак вiдвiв ii до оранжереi, яка справила на емоцiйну дiвчину неймовiрне враження. Вона повiльно прогулювалася помiж квiтами, насолоджувалася iхньою красою, милувалася в’юнкими рослинами, що заплели стiни, чудовими виноградними лозами й деревами, якi вивищувалися над нею, iз задоволенням вдихала вологе, трохи солодкувате повiтря. Тим часом ii новий друг зрiзав найкращi квiти, складаючи iх в оберемок. Потiм зв’язав iх, промовивши зi щасливим виразом обличчя, яке так подобалося Джо:

– Будь ласка, передайте це вашiй матерi та скажiть iй, що менi подобаються лiки, котрi вона менi прислала.

Зайшовши у вiтальню, вони побачили пана Лоуренса, що стояв перед камiном, але увагу Джо повнiстю поглинув рояль з вiдкритою кришкою.

– Ви граете? – запитала вона, звертаючись до Лорi з серйозним виразом обличчя.

– Так, iнодi, – скромно вiдповiв юнак.

– Будь ласка, зiграйте щось зараз. Я хочу почути вашу гру, щоб потiм розповiсти Бет.

– Можливо, спочатку зiграете ви?

– Я не знаю, як… Я занадто дурнувата, щоб вивчитися грати, але я дуже люблю музику.

Лорi сiв за рояль, а Джо насолоджувалася i музикою, i ароматом розкiшного букету з гелiотропами та чайними трояндами. Лорi грав вiртуозно. З кожною хвилиною повага Джо до «малого Лоуренса» зростала. Їй хотiлося, щоб Бет теж почула його гру, але вона не сказала цього, тiльки нахвалювала Лорi, аж поки той не знiяковiв. Тодi йому на допомогу прийшов дiдусь:

– Ну годi, годi, юна ледi. Занадто багато цукру! Ви змусите його вкрай запишатися. Його музика, справдi, непогана, але, сподiваюся, що вiн досягатиме такого ж успiху i в бiльш важливих справах. Ви вже збираетеся йти? Ну гаразд, я дуже вдячний вам, i сподiваюся, що ви завiтаете до нас знову. Переказуйте вашiй мамi моi найщирiшi вiтання. На добранiч, лiкарю Джо!

Вiн люб’язно потиснув дiвчинi руки, не приховуючи, що йому сподобався ii вiзит. Проте в його очах було щось таке, що в передпокоi Джо поцiкавилася в Лорi, чи не сказала вона бува щось не так. Той похитав головою.

– Нi, це через мене вiн так дивився. Вiн не любить, коли я граю.

– Чому?

– Коли-небудь я обов’язково розповiм вам. Джон вiдведе вас додому, бо я поки що не можу виходити…

– Що ви, я можу й сама дiйти! Я ж не манiрна панночка, та i йти тут всього два кроки. Ви, головне, бережiть себе!

– Так, але… ви прийдете знову, правда?

– Якщо ви пообiцяете прийти до нас, коли одужаете.

– Звiсно, я прийду.

– Добранiч, Лорi!

– На добранiч, Джо, гарних снiв!

Коли всi деннi пригоди Джо були розказанi, сiмейство Марч одностайно вирiшило вiдвiдати маеток Лоуренсiв, бо всiм цей великий будинок тепер видавався дуже привабливим. Панi Марч хотiла поговорити зi старим паном Лоуренсом про свого батька, Мег – прогулятися оранжереею, Бет вже уявляла себе за роялем, а Емi кортiло побачити прекраснi картини i статуi.

– Мама, чому пан Лоуренс не хотiв, щоб Лорi грав? – запитала Джо, яка славилася допитливою вдачею.

– Не впевнена, але здогадуюсь, що це через те, що його син, батько Лорi, одружився з iталiйкою. Вона любила музику та вправно грала на пiанiно. Але старому пану Лоуренсу через гонористiсть партiя сина була не до вподоби. Попри те, що та дама була хорошою й дуже гарною, пан Лоуренс вперто не приймав ii. Тож нiколи не бачив свого сина пiсля одруження. Вони обидва померли, коли Лорi був ще маленьким, а потiм дiдусь забрав його до себе. Гадаю, хлопчик, який народився в Італii, не дуже сильний здоров’ям, а старий пан Лоуренс боiться втратити його, тому й поводиться так обережно. У Лорi прокидаються природнi схильностi до музикування та власне любов до музики, тому що вiн схожий на свою матiр. Я навiть думаю, його дiд побоюеться, що Лорi захоче стати музикантом. У всякому разi, майстернiсть онука нагадуе йому жiнку, яка йому не подобалася, i тому вiн дивився «сердито», як сказала Джо.

– О, мiй Бог, але як це романтично! – вигукнула Мег.

– Яка дурниця! – сказала Джо. – Нехай вiн буде музикантом, якщо захоче, i не мучить себе навчанням у коледжi, якщо душа до цього не лежить.

– Так ось чому в нього такi красивi чорнi очi й красивi манери. Італiйцi менi завжди подобалися, – сказала трохи сентиментальна Мег.

– Що ти знаеш про його очi та його манери? Ти нiколи з ним не розмовляла, – вигукнула Джо, яка зовсiм не була сентиментальною.

– Я бачила його на балу, а твоя розповiдь пiдтверджуе, що вiн знае, як поводитися. Як мило вiн говорив про лiки, що iх прислала йому наша Мармi!

– Гадаю, вiн говорив про бланманже…

– Дурненька! Вiн мав на увазi тебе, звiсно.

– Мене? – вiд здивування Джо широко вiдкрила очi, бо таке справдi не спадало iй на думку.

– Я нiколи не бачила такоi дiвчини! Ти взагалi не розумiеш, коли тобi роблять комплiмент, – сказала Мег з виглядом молодий ледi, яка розумiеться на таких тонкощах.

– Усе це дурницi, i я дякую вам за те, що ви своiми дiвчачими штучками псуете менi радiсть. Лорi хороший хлопець, вiн менi подобаеться, але я вважаю всiлякi сентиментальнi висловлювання та комплiменти просто смiттям. Але я б хотiла, щоб у Лорi все було добре. В нього немае матерi… Мармi, скажи, чи може вiн прийти до нас у гостi?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/luiza-mey-olkott/malenki-zhinki-chastina-1/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Аполлiон – грецьке ймення Авадона або ж Абаддона, грiзного царства тiней та янгола безоднi.




2


Джо отримала на Рiздво Євангелiя.




3


Das ist gut! Die Engel-kinder! – в перекладi з нiмецькоi «О Боже! Це справжнi дiти-янголи!».




4


Роман «Спадкоемець Редклiффа» належить Шарлоттi Мерi Йондге (iнша версiя перекладу прiзвища – Янг) – англiйськiй письменницi, авторцi любовних романiв, що жила у 1823–1901 роках.




5


В англiйськiй мовi слово Scrabble мае багато значень. Так, з-помiж iнших воно позначае назву гри «Ерудит». Щура можна було б назвати Ерудитом, зважаючи на пристрасть Джо до книжок. Але щодо тварин це слово зазвичай перекладають з вiдсилкою до риття, царапання тощо.




6


Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis? – в перекладi з французькоi «Як же кличуть цю гарну панi у прекрасних капцях?».




7


Рейдовак або ж радовак – старовинний, швидкий та напрочуд популярний чеський танець.




8


Вiльям Белшем (1752–1827) – англiйський письменник, якому належать працi з полiтики та iсторii. Прихильник Партii вiгiв.




9


В оригiналi Луiза Олкотт вживае фразу «Petrea’s nose», натякаючи на героiню роману Фредрики Бремер – шведськоi письменницi, фемiнiстки та мандрiвницi (1801–1865). У ii творi «Дiм, або ж сiмейнi клопоти та iгри», в однiеi з героiнь – Петреi – великий нiс, про що вона постiйно шкодуе.




10


У перекладi А. В. Устиновоi та А. Д. Іванова мiститься припущення, що Емi полюбляе вживати «розумнi» слова, але часто плутае iх змiсти. Наприклад, цього разу явно малася на увазi «деградацiя», а не «дегенерацiя».




11


«Векфiлдський священник» – роман англiйського письменника, яскравого представника сентименталiзму Олiвера Голдсмiта (1730–1774).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения